— Ні. Тільки не зараз! — зриваюся, біжу до сумки, бо в ній підло сховався і дзеленчить мій «Айфон».
Дивлюся на екран мобільного.
— Леся Ігорівна? — дивуюся, кидаю швидкий погляд на Блека.
Мій мужчина прокинувся — лежить, дивиться на мене, усміхається, шепоче нечутно, та я читаю по вустах: говори, дзвінки нам не заважають. Ніщо не заважає.
— Леся Ігорівна? — приймаю дзвінок, радію бозна з чого: наче мене не було, щезла, а зараз об’явилася і всі стукають до мене, всі, і це так надихає.
— От скажи, ти тачку вже купила? — колежанка по роботі у видавничому домі не відвідувала курсів з ефективних комунікацій, проте заінтригувати вміла завжди.
— Ні.
— А хочеш?
— Ясна річ.
— Тоді вважай, що отримала джекпот! На не нову «Мікру» точно вистачить.
— А конкретніше?
Конкретика обіцяє кишеню грошей: новонароджена громадська організація шукає досвідченого копірайтера, хай і для віддаленої, але постійної і потужної понаднормової роботи, обіцяє за це чималі гроші, бонуси і навіть преміальну подорож до Єрусалима за результатами співпраці за рік.
— Що за організація? — питаю.
— Не однаково? — дивується Леся Ігорівна.
— Однаково. Просто цікаво.
— Зараз скину контакти виконавчого директора. Дзвони, зустрічайся, спілкуйся, уточнюй деталі. Тільки мене не підведи, бо я тебе рекомендувала.
— Хіба я така?
— Ні! Ти нормальна, ніколи в хмарах не літала, — резюмує Леся Ігорівна. — Тому і матимеш результат.
За хвилину прилітають контакти.
— «КРЕСАЛО», Півник Оксана Петрівна, — читаю.
— Хто турбував? — питає Блек.
— Заробіток.
Мій мужчина лиш киває, не питає: що за заробіток, Ромо-Розо, розкажи! Мовчить, посміхається, а я згадую дивовижну ніч після страшної подорожі човном, коли над ранок емоції раптом полилися словами і до біса сильно хотілося розповісти коханому мужчині все: і про маму з татом, і про Ромку з ротвейлерами, і про видавничий дім, і про плани організувати тренінги з ефективних комунікацій і формування особистості для розгублених зневірених людей. Навіть про неабиякого данського хлопця Нілса, та Блек затулив мої вуста долонею, прошепотів:
— Ні, Ромо-Розо. Слова — пісок. Гасять натхнення. Попереду — вічність. Давай не розповідати — давай пізнавати одне одного.
— Давай, — погодилася, зачарована, щаслива, безтурботна. Він правду каже: немає у нас бекграунда, нові — свіжі, гарячі.
Пізнаю. За тиждень знаю вже так багато. Блек любить гострий сир і терпке червоне вино, дивитися на лаврські куполи так довго, що аж одного разу сказала:
— Бог — там.
— Чого б це? — відказав задумливо.
Він любить повільну медитативну музику, гангстерські бойовики, а з метра й 76 сантиметрів моїх книжок зацікавився лише однією — збіркою есе про творчість художників епохи Відродження із назвою «Небо не так уже й високо».
— Люблю Рафаеля, — сказала я тоді.
— Чому?
— Не знаю. Може, мені шкода його. Помер у тридцять сім. Як Пушкін.
— Може, Рафаель здогадувався, що ніколи не перевершить Мікеланджело Буонаротті? Тому і згорювався.
Пізнаю. Констатую приголомшено: дихаємо одним повітрям, розуміємо одне одного без слів, та любимо різні речі. Мені б музика — як динаміт, кіно — як ніж хірурга, а книжку під назвою «Небо не так уже й високо» читала класі у восьмому: Ромка подарував на Восьме березня. Мої історії — Борхес, Лорка, Маковей. Моя печаль — Кафка. Моє світло — Бабель, може, тому сірі очі Блека сяють мені азартом Бені Крика.
Мій мужчина — ще не розгадана, ще не пізнана таємниця. Тим сильніше хочеться запитати, коли з’являється так несподівано, що на мить усі судини в моїй голові спазмуються, не даючи й дихнути:
— Де ти був? Чим займався?
Боюся зурочити, мовчу. Намагаюся прочитати по очах: блукав-думав? Зустрічався з друзями? Працював? Хто твої друзі, радосте моя? Обіймаю. Бачу якір на джутовому ланцюжку — хитається на зап’ястку мого мужчини. Питання відпадають — прив’язала. Тільки мій. Чого ще?..
Реальність кепкує:
— Оголосити весь список? Та прошу! Гроші закінчуються! Зателефонуй уже пані Оксані з контори «Кресало», чи сподіваєшся, що тебе там довіку чекатимуть?
— Сьогодні ж! — погоджуюся.