А власні думки того не прощають, гризуть душу.
Мені простіше. Не підписалася під ідеями нової контори. Технічний працівник: виправлятиму граматичні-стилістичні та інші помилки, виструнчуватиму розхристані тексти тіньових натхненників публічного «Кресала», ліпитиму слогани і заклики, тексти пропагандистських листівок і роликів, якщо, звісно, дійде до роликів і справжні хазяї «Кресала» не припинять його формальної показної активності, як телевізійники в середині сезону зупиняють провальний серіал.
— Відколи тобі подобається бути сліпою? — кепкує реальність.
Не гніваюся. Усміхаюся.
— Відколи ти так оперативно реагуєш на мої потреби? — відказую, бо грошовита робота в «Кресалі» виникла саме тоді, коли питання про їсти-пити-платити могли б суттєво попсувати мою дивовижну історію. А тепер усе прекрасно. Можу і далі пливти з Блеком у хиткому човнику посеред безмежного заселеного простору. «Люди не заважають», — сказав мій мужчина.
Змінюю масштаб: реальність не заважає! Не в силі заборонити мені бути щасливою. Знаю, як буде: бездумно і байдужо пробігатиму очима піднесені, з претензією на істину в останній інстанції тексти «Кресала», редагуватиму їх бездоганно зі стилістичної точки зору і знай товкмачитиму собі: не заглиблюватися, не заглиблюватися в сенс! Небезпечно!
— Хіба вийде? Уже відчинила ті двері, — нагадує реальність, та щастя купатися в коханні нівелює решту небезпек.
— Упораюся. Реальність не заважає! — повторюю затято.
Уже на Володимирській, біля Золотих воріт, зупиняюся, бо тільки зараз жаль до нещасної і, певно, дуже самотньої пані Півник відступає. Роззираюся: куди я йду?.. Невже ноги тягнуть на Поділ? А навіщо?
— Бо звикла шанувати час, — констатує реальність. — Бо знаєш: на вулицю Ентузіастів краще повернутися надвечір, коли Блек завершить приготування вечері-пікніка, аби вразити тебе, і ти не пропустиш миті радості здивуватися, надихнутися і вкотре пересвідчитися у надзвичайності історії твого кохання. Бо розумієш, час до вечора слушно використати хоча б для того, аби віддати борги чи врешті розгадати таємниці, які наповнюють тебе, ніби чужі окупували душу, бо то нестерпно і прикро, коли в тобі живе щось не відоме тобі самій.
— Герман… — шепочу. Встигну змотатися на Хорива. Логіка проста: ще раз спробувати випитати в будівельників контакти нових хазяїв цілого поверху в старовинному будинку. Від нових хазяїв отримати відомості про зниклого нотаріуса і, якщо той іще живий, поставити Германові одне-єдине запитання: яку людину він так боявся побачити мертвою в коридорі висотки на Печерську?
— А планувала потішити діда Реформаторського, — нагадує реальність.
Знічуюся, пручаюся: дурні плани! Не піду до діда! І на Хорива зайве повертатися. Не зараз, бо зараз хочу до Блека! Дохлу рибу смажитимемо разом, і це не забере ані радості, ані збудженого натхнення. І хоч сон — із моєї історії, бо точно не з реальності, вистачить сил не думати про нього, як про реальні зобов’язання і борги. Сьогодні особливий день. Надвечір Блек скаже: «Ромо-Розо. Кохаю тебе…»
Хочу до Блека. Викликаю до Золотих воріт таксі.
— На Лівий берег? — перепитує чемний таксист.
— Давайте спочатку на Хорива, — бовкає мій клятий язик.
Центр стоїть. Автівки тужать у пробках, наповнюючи і без того брудне повітря прикрими викидами.
— Може, спробуємо через Львівську площу на Вали? — пропонує таксист.
— Добре. — Мені все добре. Згадки про страхітливий сон, про Германа, про бідолашну пані Півник не перекреслюють радості літати, бо кінцевий пункт польоту незмінний — мій мужчина. Усіх люблю. Усіх шкода. Усі не заважають. Особливо сьогодні.
Таксі потроху суне в бік Валів, дедалі частіше зупиняється, нудьгує, та на Глибочицькій перед Валами остаточно завмирає, бо пробка перетворюється на багатокілометровий затор.
— Добре. — Мені все добре. Розплачуюся з таксистом: пройтися пішки улюбленим Подолом до Хорива — то розкіш. Чом би не потішити себе? Онде по курсу — Житній ринок.
Житній — теж подільська родзинка: будівля з козирком обклалася різнобарвними торговими наметами, кіосками зі смакотою швидкого приготування, бабами з торбами, а в торбах на продаж «усе своє, домашнє, ще вчора бігало-неслося-росло-квітло». Містяни ведуться. Охоче обступають бабів, смакують біля кіосків, отоварюються в наметах, і через це навколо Житнього вирує хронічна передсвяткова метушня-штовханина, оптимістичне людське гудіння.