У-у-у… Від Хрестовоздвиженської церкви спускаюся до ринку, повільно занурююся у те гудіння. У-у-у… Диво, як гарно! «Квашена капуста, огірки, курчатко-курчатко, яйця домашні, чебуреки — справжні, кримськотатарські, яблучка…» — веселий людський галас набирає ознак окремих слів. Гармонія? «Чогось бракує», — сказав би Блек.
— Тебе бракує, — шепочу. Роззираюся, ніби Блек має з’явитися одразу після моїх слів. І завмираю від несподіванки, бо крізь рухливий натовп бачу його. Блека.
Із Житнього ринку виходить мій мужчина. Це ж точно він. Тримає в руці величезну щуку. Усміхається.
Сміюся тихо, щасливо, шепочу реальності:
— Дякую. Ти ще ніколи так оперативно не реагувала на мої фантазії.
— Є за що? — дивується реальність.
Звісно є! До біса плани повернутися надвечір, на все готове. Ну дурня ж! Разом патратимемо рибину, разом смажитимемо, хоч мама і вважає, що щука для смаження не годиться, що краще перекрутити на котлети, та нині це здається зловісним блюзнірством. Це як змінити сутність, як живі м’язи любові перекрутити на аморфний фарш. Прискорююся, проштовхуюся крізь натовп. Підкрадуся зі спини, обійму. Скажу: отепер усе, тепер гармонія. Блек не втримається, не чекатиме до вечора, скаже: «Ромо-Розо. Кохаю тебе».
Блек стоїть біля центрального входу Житнього ринку. Не йде, ніби точно знає: я поряд, зараз прилечу. До нього лишається метрів двадцять… Уже можна просто крикнути: «Любий! Я тут!»
— Тимуре! — чую голос Ульки, зупиняюся, роззираюся схвильовано. Що за день! І Улька зі своїм Тимуром десь поряд? Ну і класно! Віддам їй флешку, бо прихопила, ніби відчувала, що зустріну Ульку. І бойфренда її роздивлюся врешті. Ні, в очі йому не плюну, хоча таке бажання виникало не раз. Не сьогодні, бо сьогодні — особливий день. Просто пожалію його. Їх обох. Бо в них — фарш. Фарш.
— Тимуре! — Ульчин голос звучить уже ближче, від пішохідного переходу через Вали. Бачу її здалеку: спішить до Житнього ринку, махає комусь.
Ще не бачу кому… Серце вже знає.
— Ні… — темний жах охоплює за мить, заковує в камінь — брила.
Посеред брудного, засміченого підлими людьми простору перед старим, облупленим Житнім ринком, козирок якого скоро впаде людям на голови і передавить їх усіх… Усіх! Посеред верескливого галасу, безпардонної штовханини і пустопорожньої метушні, яка щоденно безбожно знищує Поділ, стою… Стою каменем. Сльози взялися вберегти мене, застеляють очі, та марно. Бачу: Улька біжить до мого мужчини. Обіймає його, щось балабонить весело. Він посміхається, показує рибину, відповідає щось теж геть не сумно. Цілує Ульку в очі. У сухі веселі очі. Ідуть від Житнього ближче до проїжджої частини, а там уже чисто. Пробки нема, автівки рухаються вільно. Мій мужчина махає рукою, кличучи до себе таксі, Улька метушливо дістає з рюкзака гаманець, вигрібає з нього все, віддає моєму мужчині. Він сідає в таксі. З рибиною. На вулицю Ентузіастів повертається?..
Ні. Тільки не це. Камінь не витримує жаху, розлітається, і я вже не важка, ні — розгублена, безпомічна пір’їнка. Ноги не тримають, та не падаю, бо чужі плечі, руки, спини штовхають з усіх боків: хитаюся-бовтаюся, суну хтозна-куди. Що це? Що це було?.. Чому мені? За що?..
Відповідей не існує, та ноги несуть туди, де відповіді мали б бути. Флорівський, храм Миколи Притиска… Зайду. Впаду на коліна, ридатиму.
За що?.. Суну повз храми в бік Контрактової. Як же нестерпно боляче! Наче впала, очі в землю, повзу на животі: каміння дере шкіру, м’язи, дістає до серця і там лишається, на серці.
Очі в землю. І сама не бачу, як ступаю на проїжджу частину. Вищать гальма. Гримають дверцята авто. Розлючений чоловік шарпає мене.
— Здуріла, коза?!
— Сам козел! Ви всі козли! — шепочу у відповідь.
Вириваюся. Суну геть. Лиш зиркаю на людей, бо і вони всі дивляться на мене. Дивляться! І які в них злі очі! Скільки зловтіхи в тих очах!
Мотаю головою: відчепіться! І бачу Ульку. Вона йде до метро: тягне важкий рюкзак на горбі. От і ціль. Не знаю нащо, але йду слідом. Не боюся, що Улька раптом зупиниться, озирнеться, побачить мене. І що? Іду. Тільки думаю, що в Ульки не лишилося грошей на таксі, тому — метро.
Не встигаю втиснутися в один з Улькою вагон, людський потік вносить до іншого, та мені байдуже: точно знаю, де вийде.
— Станція «Лівобережна».
Виходжу, бачу Ульчину спину з рюкзаком на плечах. До коворкінгу біжить? Нові гроші для нашого, одного на двох мужчини заробляти? Однаково. Лава на пероні порожня. Моя? Падаю, мозок констатує: думок нема. Ніяких. Ані розпачу, ані обурення і гніву. Тільки чорна порожнеча.