— Посиджу, — шепочу. І так сиджу.
Перон «Лівобережної» функціонує, ніби під впливом місяця: ось порожньо, ось приплив — поїзди, люди, і знову порожньо — відплив. Сиджу. Сонце вже підкрадається до обрію. До мене підсідає старий безхатько. Косує.
— Дай… на цигарки.
Мовчу. Дістаю з сумки гаманець. Завмираю. Раптом вигрібаю з гаманця кілька крупних купюр.
— Пом’яни.
— Кого?
— Людей.
— Яких людей?
— Усіх.
— Нащо?
— Померли, — шепочу.
Підводжуся рвучко, наче хто підкинув, бо знаю: коворкінг ще не зачинений.
…Улька працює зосереджено, швидко, але боковим зором бачить, як я підсаджуюсь. Кидає роботу, повертається до мене всім корпусом, роздивляється з цікавістю.
— Ну все, ти пропала навіки! — констатує із прикрістю.
— Чому?.. — питаю самими вустами.
— Бо не приходиш! Що? Він — усе? Так?
— Прийшла ж.
— А працювати не збираєшся. Думки тільки про нього? Хоч скажи! Який він, твій Блек?
— Чорний, — шепочу.
Улька дивиться на мене здивовано. Пофіг! Дістаю флешку, кладу перед нею.
— Тут дідова маячня.
— Нарешті!
— Так, нарешті, — слова вилізають із рота, як нудний фарш із м’ясорубки, та Улька на своїй хвилі: не помічає мого збентеження. Відкладає флешку, смикає за плечі.
— Ну, ти чого? Чого? Я тут сумувала без тебе!
— А я… жаліла тебе, — відказую.
— Чому?
— Бо ти… — І сто думок у голові, сто злих думок, та язик видає своє: — Бо ти вкалуєш, аби не вкалував твій мужчина.
— Ще й як він вкалує. Чи думаєш, творити — то як цвяхи вбивати? Ти просто не розумієш! Я кайфую, що можу допомогти йому.
— У чому?
— У творенні. Тимур — геній. Справді! Зараз затіяв дивовижний перформанс. Каже: «Маю через це пройти, це надихає…» І дійсно ожив. Літає.
— Що за перформанс? — питаю безпорадно.
— Тимур каже, що феноменальний, грандіозний і непередбачуваний. А я думаю: щось пов’язане з морем, вітром. Човен у товариша позичав, сьогодні рибину купив. І носить якір на зап’ястку.
— Тебе не запрошував подивитись на свої «художества»?
— Просилася, — щиро відказує Улька. — Та Тимур каже, що має дійти до стадії творчого екстазу, до точки кипіння, до осяяння і просвітління. Після цього покаже.
Он як!
Сил нема. Нема! Мовчки встаю, суну геть. Улька здивовано дивиться мені услід, зривається, доганяє.
— У тебе все в нормі?
— А що таке «норма»?
— Вибач.
— Не вибачайся. Я все ще жалію тебе, Улько, — шепочу, вириваюся з коворкінгу на повітря і тільки тут, у синьому вечорі біля чорної води Русанівської протоки, зрештою розумію, що нізащо не повернуся в квартиру на вулиці тупих довірливих Ентузіастів! Не сьогодні. І, певно, вже ніколи.
— Час віддавати борги, — шепочу. Вдивляюся у лаву біля під’їзду будинку старого дідуся Реформаторського, та лава порожня.
Помер? Думка не викликає ані жалю, ані хвилювання. Помер?.. Може бути. Стукаю у прості, оббиті дерматином двері, шкодую, що вони зачинені. А раптом тут, за цими дверима, моя мертва людина зі сну? Я б штовхонула двері, побачила б те нарешті, і хоч би одна загадкова невідступна думка відпустила. Та двері зачинені.
Стукаю, стукаю, і аж лякаюся, коли двері раптом тихо відчиняються.
— Василю Івановичу, вже спали? Отакої. А я нарешті закінчила опрацьовувати ваші тези. Подумала, що маю одразу вам віднести. І зошит, і флешку. Друга флешка вже в Уляни. Відтепер із нею контактуйте. Вона розкаже, як поширить вашу працю.
Дідусь слухає, мов зачарований. Застиг у дверному отворі, худенький, слабенький, тільки очі ясні.
— Ну… Піду, — вичавлюю з себе.
— Ні! Господи, ні! Благаю, — оживає дідусь. Притискає до грудей дорогоцінний зошит і флешку, відступає в коридор, жестами кличе мене за собою.
— Пізно вже.
— Прошу, прошу! Я не затримаю вас надовго.
Язик пнеться відповісти дідові «добре», «гаразд» чи щось на кшталт того, але не бачу навкруги геть нічого доброго, тож відповідаю по суті:
— Ну, якщо ви так наполягаєте. Але тільки на хвилину. На мене чекають.
— Волонтери? — питає наївний дідусь.
— Волонтери, — шепочу.
Нотаріус Реформаторський тримає слово. Не вимагає пити з ним чай, не показує фото зі старих альбомів, не оповідає історію свого довгого життя чи першого кохання, та без емоцій не обходиться. Дідусь проводить мене до скромної, обставленої радянськими меблями вітальні, дістає з полиці невеличку оксамитову коробочку, в які зазвичай упаковують ювелірні прикраси, урочисто простягає мені.