— Сам дурний! — резюмував безжально. — Жінка тепер щодня мені мозок виїдає: все розказує, що б ми накупили на три з половиною тисячі доларів, які я просрав.
— Іване, а що за козел учинив з тобою те паскудство? Звідки взявся? — допитувався Перегуда. — Хату ж жінка стара купила. Наталя Іванівна Костомарова. Ми з нею вже й роззнайомилися.
— Козел бабцю вже до нотаріусихи Тасі Ягольник привіз, коли ми угоду укладали. Сказав: для оцієї пані старався ціну знизити, бо самі бачите — не така вже заможна, а дуже хотіла жити на природі.
— А жінка що? Погоджувалася?
— Та він її у нотаріусихи будив разів десять, бо все куняла. Штовхоне її, вона очі розплющить, киває: так, так. І усміхається, як пришелепкувата.
Перегуда насупився, головою мотнув.
— Так теє… — почав розмірковувати. — Може, той чоловік її якимись ліками накачав?
— А якого біса?
— Та такого біса! Бабця божиться, що хати в тебе не купувала, в село перебиратися не збиралася і взагалі не розуміє, як на хуторі опинилася.
Іван примружив око. Глянув на Перегуду хитрувато.
— Значить, якщо виманити в бабці угоду про купівлю хати і Тасі в районі дати на лапу, щоб реєстри свої попідчищала, то я зможу заново хату продавати?
— Може, ще й гроші, які отримав, не повертатимеш? Геть здурів? — здивувався Павло. — Краще про козла того розкажи. Ім’я у нього є? Хто такий? Ким бабці доводиться? Чого біля неї крутився? Знаєш?
— Тільки одне і знаю, — признався Іван. — Козла звати Германом. Тася Ягольник його Германом називала.
— Тася, кажеш? — тільки й буркнув Павло. Усі шляхи вели до Тасі.
Повертався до своєї хати, крила якогось біса за плечима чухалися: до Тасі? Та не проблема! Соляри в «Ниву» заллє, пляшку горілки в кишеню вкине і одним махом у районі дві справи зробить: позбавить Тасю цноти, щоб уже так не дорікала, а як з інтимом покінчать, про Германа розпитає настирно! Логічний план? Геніальний. Жінки ж після сексу розслаблені і щасливі, довірливі, наче приручені: будь-яку команду виконають.
«І не доведеться двічі в район їздити, пальне витрачати!» — затвердив подумки план, і гайда. Вскочив до власної хати грошей на соляру взяти, зиркнув на бабцю Костомарову: куняла на тапчані, сумку з рук не випускала.
— Зараз… — чи то бабці, чи то собі самому. — Дізнаюся, де шукати зупинку маршрутки, яка вас до Києва домчить.
На «Ниву» — і в райцентр. Автівка летіла, наче й у неї крила виросли. А Перегудині крила щось уже не дуже і чухалися: опустилися, звисали безпорадними ганчірками. А чому? У кермо вчепився: долоні зволожніли, ніби страх оселився в тих долонях, думки розгублені в голові скачуть, як кози дурні. А в «Ниві» замість соляри раптом війнуло агресивними Альончиними парфумами, наче сама Альонка об’явилася поряд. Наче всілася поряд із Перегудою, плечиками знизала: «Так ти зі своєю Тасею без резинки хочеш? Любиш її, чи що? І як ти до неї підступишся? Що скажеш? Отак прямо: лягай, стара ти дівко, зараз жінкою станеш?»
«Не можна так, — сам собі признався. — Тася ж не хвойда якась. І не Альонка. І горілкою її накачувати — якось воно теє… не по-людськи».
Аж на гальма: твою дивізію! «Нива» завмерла на узбіччі худого, давно не ремонтованого шляху, що з’єднував райцентр із Карасівкою. Перегуда увіп’явся очима в червоно-жовте багатство осіннього лісу: тішило око, пробивалося до салону «Ниви» ненав’язливими оптимістичними пахощами, і на тлі вічного природного відродження худа дорога видалася Павлові ще більш занедбаною і побитою. Заялозив вологими долонями по керму.
— А коли ми з Тасею з Карасівки в райцентр на татових «Жигулях» їздили, асфальтівка ще без ям була, — вилилися словами думки з минулого.
Дивиться — рівна дорога. Не побита ще, рівненька, обабіч неї лісок молодий, сокирами не потравмований. І татків яскравий помаранчевий «Жигуль» мчить у бік райцентру: за кермом сам Пашка — зелений, безвусий, поряд Тася струнка, гонорова і геть не така балакуча, якою з роками стала.