Аж видихнув із прикрістю: нащо ту спонтанну дурню верзе? На Тасю глянув, повторив уперто:
— От чого виламуєшся? Я ж просто в кіно тебе запрошую.
Це ж просто кіно! Бовтатися-підскакувати в некомфортній «Ниві» сто кілометрів до столиці по ямах розбитої траси, мовчати відчайдушно, ніби слово розколе і без того схвильовану душу, не дивитися на Тасю, яка сидить поруч, усміхається зажурено, та не гірко, і не спитати: а ти чого? Учепитися спітнілими долонями в кермо і не «Ниву» вести — власну долю гнати в глухий кут приречено, фатально і знати: нічого доброго з того не вийде, бо — карма і пізно, втрачено час, не повернути. І відповіді нема на єдине запитання, що знай крутиться в голові: нащо вся та поїздка, витрати? Економ-варіант спокути? Дурна пихата примха для підтримання власного обличчя? Відмова вірити в те, що двічі в одну річку не зайти, тож не варто заради того в Київ пхатися?
У Києві мело снігами-вітрами, гуло політичними пристрастями: хіба тут до двох уже немолодих людей, які старанно приховували власну розгубленість? Шкребіться, не погубіться.
У напівпорожньому залі кінотеатру забули про кіно, мовчали кожен про своє, і навіть горнятко гарячої кави в кав’ярні після сеансу не розігріло хвилюючого мовчання до бодай порожнього легковажного слова. Лише на зворотному шляху в ранніх сутінках, коли вже з’їхали з траси в бік Карасівки, Перегуда раптом натиснув на гальма — «Нива» смикнулася, зупинилася біля неприбраного кукурудзяного поля — глянув на Тасю насторожено. Хотів поговорити про кіно, про Київ, про столичні ціни космічні. Про погоду, на крайній випадок.
— Як ти жила всі ці роки, Тасю? — Думки підсвідомо трансформувалися у найголовніші слова.
— Без любові, — прошепотіла.
Перегуді аж кров у скроні. Дурне на язик так і рветься: захищатися нахабно, сказати, що нема Павлової провини в Тасиній самотності, бо, як відомо, кожен сам хазяїн власної долі, і це гасло вічне, бо воно єдине, що як висіло в шкільному коридорі ще за радянських часів, так і досі там майорить, бо не втратило актуальності.
— Чуєш? — мовив. — Я теж без любові.
— А син звідки взявся?
— Діти бувають не від любові. Ще від сексу без резинки. Діти і СНІД.
— Так ти разом із Валєрчиком і СНІД отримав?
— Та ні. То я так сказав, для прикладу.
— А мати Валєрчикова де?
— Та десь, мабуть, є.
— Нащо ж ти з нею… без любові?
— Бо припекло. І пожалів. Потім пожалкував, що пожалів. Потім передумав жалкувати, бо Валєрчик народився. А потім вона обібрала мене до нитки та й завіялася кудись, а я перехрестився, що здихався, і на хутір повернувся, — уперше після Альончиної втечі Перегуда вголос озвучував те, чого не знав ніхто в рідних краях, навіть Валєрчик, якому пояснив лише раз: мамка була молодою, слабкою, при пологах померла.
Замовк, додав із прикрістю:
— А тебе в Карасівці на той час вже не було.
— А що мені в Карасівці робити? Хіба клієнти до нотаріуса в село їздять? Нотаріус має в райцентрі сидіти, якщо хоче весь район обслуговувати, — зиркнула на Перегуду з підозрою. — А тебе і досі мої професійні таємниці цікавлять?
Ясно, що цікавлять. Не всі, а одна-єдина таємниця: хто такий Герман, якого знає і Тася, і бабця Костомарова. От би в очі тому Германові подивитися! Перегуда аж почав говорити, що в Тасі складна робота, ще й секретна…
— …як в есбеушників! — І хотів уже про Германа запитати, та раптом побачив у темряві порожнього шляху дитя — крихітне, слабке, беззахисне, та живе. Ніби саме зараз вони з Тасею без сексу народжували те дитя, і варто було Павлові лиш спитати про Германа, як хвилююча фантазія розтане, і от уже нема нічого: ані дитини, ані надії, ані світла. Тільки чорна ніч.
— Мені потрібна ти, а не твої таємниці, — мовив і сам вразився. Оце він дає!
— Не запізно?
— Хтозна. Як гадаєш, що запізно, то прямо скажи. Прожени, як я тобі не до душі, — розхоробрився, підпер баржу плечем та давай її штовхати.
— Не прожену, — баржа рипнула, зрушила з місця, вивільнила потічок — ринув свіжим Перегуді в лице.
Збудився, засовався.
— Так, може, теє… До хати мене запроси, — сказав, коли «Нива» зупинилася біля міцного і добротного, як білий гриб, Тасиного будинку.
— Перегудо, ти мені накази не віддавай! Цей день уже закінчився, їдь додому, — сказала як відрізала. Геть не змінилася, зараза!
Павло гнав утомлену «Ниву» до рідного обійстя, все намагався розгадати потаємний зміст останніх Тасиних слів. Більше бачити його не хоче? Так говорила ж: не прожену. Чи, може, раз цей день закінчився, то й у них усе скінчилося, так і не розпочавшись?