— У військкоматі такі йолопи, що, думаю, нас до вечора тирлуватимуть, — сказав син.
Молодий, що з нього взяти? Мав право помилятися, бо проводи нових вояків у військо завершилися ще до полудня. Перегудина голова після вчорашнього тяжкого передозу тільки повертала собі здатність адекватно сприймати довкілля, коли новобранців вишикували на плацу пункту збору і міцний військовий з погонами капітана суворо і гучно оголосив учорашнім пацанам, що частина їх відправляється в одну «учебку» на захід країни, друга — на південь, третя…
— Тільки б не на схід, — колотилися Перегудині думки, хоч син разів із двадцять товкмачив йому, що ніхто необстріляних хлопців на «передок» не закине, що спочатку пройдуть навчання, та і після нього не всіх Донбас чекає, бо от, приміром, Валєрчик дуже хоче до авіації: хоч літаки мастилом заправляти, хоч мити їх, хоч навчитися в авіаційних двигунах розбиратися чи квадрокоптером керувати. Аби ближче до неба та крил. Він і у військкоматі про це сказав, коли його розпитували, до яких військ він би хотів потрапити.
…Третю групу новобранців, серед яких опинився і Перегудин син, направили на навчання до авіаційної частини поблизу Києва. У Перегуди од тої новини аж у голові прояснилося.
— Усе гаразд, усе гаразд, — бурмотів тихо, зиркав на батьків новобранців, що юрмилися на плацу: аби хто з них не сприйняв його за божевільного, який знай бурмоче щось собі під носа. Та схвильованим людям на плацу хіба до Перегуди? Такі самі. Схлипували, ворушили вустами в беззвучних молитвах, витягували шиї, аби спостерігати розтривоженими поглядами за своїми синами, а в тих очах лишень одне: повернися живим…
— Тьху ти, тату! Від тебе і досі тхне, — розсміявся Валєрчик, коли підбіг до Перегуди перед самим відправленням, обійняв, потів відсторонився, глянув іронічно. — Дивись тут мені, не балуйся!
— А ти теє… Сподіваюся, не дзвонитимеш, — чомусь хрипко відказав батько. — Бо як не телефонуєш — значить, усе добре. Ми ж так домовилися?
— Мені нагадувати не треба. Аби ти не забув, — усміхнувся Валєрчик. — І сам не фінькай гроші на дзвінки.
— Хіба я такий?
— Якщо в тебе тут на хуторі все нормально, не телефонуй мені. Добре? — на батька глянув. — І теє… — додав чисто, як Перегуда. — Ще одне.
Те, як раптом твердо і настирливо син промовив те «ще одне», вкрай насторожило Павла.
— Що? Може, грошей тобі з собою дати?
— Мамку мою знайди, — сказав Валєрчик.
Перегуді аж горлянку перекрило.
— Так теє… Померла, — видушив.
— Думаєш, я повірив?
— А чого мовчав стільки років, якщо не повірив?
— Та хтозна.
— А чому зараз не змовчав?
Валєрчик плечима знизав, та по синових очах Перегуда прочитав, власним серцем відчув: тяжко хлопцеві без мамки. Хоч раз побачити хоче, бо, твою ж дивізію, хтось там на небі не просто так придумав, щоби у дитини було двоє батьків: і тато, і мама, хай би вона краще при синові тліла, ніж вешталася по всіх усюдах. Альонка перед очі: гнучка, вічно насторожена, як сучка загнана, будь-якої миті готова відскочити, вишкірити ікла, боронитися, а як небезпеки не відчуває, так нахабніє, рветься до здобичі, все б їй хапати, хапати, їсти, їсти, навіть коли вже сита — однаково їсти. Наперед, про запас, на голодний чорний день.
— Якщо десь ще є твоя мама, знайду, — відказав.
Валєрчик уже години зо три трусився в одному зі звичайних цивільних автобусів, які розвозили новобранців на місця призначення, а Перегуда все стояв стовпом біля спорожнілого, тихого, як кладовище, пункту збору, дивився на засмічений слідами перебування тут людей плац, на негнучкі, наче з принципу, тополі обабіч дороги, на ґрунтівку, якою давно роз’їхалися автівки розтривожених батьків, та бачив інше: зусібіч на нього насувалася темна непрозора порожнеча. Та так грізно, що аж би напитися.
— Чому ні? Можна і напитися, — пробурмотів, але згадав Валєрчика, який дорікнув Перегуді вранці: мовляв, тхне від тата, як від Едика Саса.
Аж виматюкався: цього йому ще не вистачало. Поплентався до «Ниви», та скерував її не на хутір, де самотня бабця Костомарова, певно, вже виглядала з вікна не тільки маршрутку на Київ, а й самого Перегуду. Зупинив біля охайного райцентрівського парку, пішов безлюдною центральною алеєю. Наскільки Перегуда пам’ятав ще відтоді, коли він із друзями-підлітками розважався тут самогоном під переносний магнітофон, алея закінчувалася біля озера, за яким зеленів справжній дикий ліс без доріжок і стежок. Там, біля озера, певно, і досі розкішна верба плаче у воду, а одна з гілок її роздвоєного стовбура росте паралельно до води метрів за три над нею, і як залізти на ту міцну гілку, вмоститися на ній зручно, то скоро перестаєш відчувати спиною її тепло, її шерехуватість — летиш собі над озером.