— Наталю Іванівно!
Бабця глянула на чоловіка пронизливо-гірко, хитнула головою із неприхованою презирливою прикрістю.
— Значить, весь цей час ви вводили мене в оману, Германе?
Перегуда допетрав: бабина реакція — початок довгої непростої розмови, у результаті якої він має певний шанс отримати Оверкове обійстя, але в «Ниві» прокисали сири, а біля столичних ресторанів, певно, вже товклися Перегудині конкуренти-сировари, сподіваючись, що Павло не довезе свою продукцію вчасно.
— Знаєте, як ми домовимося, Наталю Іванівно, — мовив до бабці милосердно, мов миротворець в епіцентрі пекельного кривавого конфлікту. — Я зараз змотаюся по справах, повернуся, ми з вами сядемо і про все поговоримо.
— Мені немає про що говорити з вами, Германе, — твердо і цілком усвідомлено відповіла бабця. — На подібних до вас не варто витрачати слів. Таких слід карати.
Демонстративно відвернулася від Перегуди. Дивилася у вікно, і Павло міг би заприсягтися: очі бабині — сухі, вуста суворо зімкнуті.
— Ну, так теє… — буркнув старенькій у спину. — Ви тут поки своєму Германові страшну кару придумайте, а я поїхав. Повернуся, розберемося, кому підсрачника дати, а кому орден на груди повісити.
Коли до Києва дістався, то й думати про бабцю забув. Мотнувся по ресторанах, які його сири закуповували: спочатку в італійський на Печерську, потім у грузинський на Подолі, після того знову в центр — у недешеву вареничну, де з Перегудиним сиром такі смачні вареники ліпили, що сам би їв, якби йому їх зі знижкою продавали. Товар-дегустація-гроші: перевірена схема працювала без збоїв, і Перегуда аж засміявся, коли вийшов із вареничної, сів у «Ниву», яку припаркував у провулку неподалік закладу, бо ближче під’їхати не вдалося (увесь центр автівками заставлений), перерахував гроші, сховав їх за пазуху, дістав ключ, аби завести автівку.
«Ну от! — резюмував. — Усе нормально, а я мордувався. Треба вже на свайбу з Тасею налаштовуватися, бо як прислухатимуся до бабиної слабоумної маячні, то і сам дурним стану. А насправді проблем нема. Ніяких перешкод».
Тільки вимовив, у скло автівки — стук. Смикнувся, у вікно зирк, а біля «Ниви» міцний дядько в камуфляжі стоїть. Мордяка — цеглиною, очі так глибоко посаджені, що й не роздивитися, якого кольору, а на грудях нашивка «Кресало». «Що воно таке?» — подумав Павло, але вікно прочинив, бо камуфляж — то армія, армія — то воїни, а воїни — то Валєрчик.
— Вам чого? — гукнув милосердно, як миротворець в епіцентрі пекельного кривавого конфлікту. — Допомоги якоїсь треба?
— Вийди з машини, — категорично наказав дядько.
Перегуда насторожився. Із подивом глянув на дядька: якого біса? Бачить — а в провулку за дядьковою спиною метрів за десять чимала зграя молодиків у камуфляжі з нашивками «Кресало» товчеться, голів сім-вісім.
— А що сталося? Що за пожежа? — прилип до сидіння, на дядька вже без добра.
— Виходь! — повторив. — Ти ж не хочеш, щоб мої хлопці твою тачку підпалили?
— Нащо вам мою тачку палити? Хіба я вам щось погане зробив? Чи ви її вкрасти хочете? Тоді не смішіть. Кому потрібне це старе корито? — у дядька очима увіп’явся, рукою намацав ключ, який лежав на передньому пасажирському сидінні.
Ех! Була б у Перегуди «Мазда»! Чи якась інша така машина, щоб на одну кнопку натиснув — скло у вікні піднялося, іншу надавив — двигун завівся, і пішли ви, покидьки! Спробуйте! Доженіть! Та щоб підняти скло допотопної «Ниви», треба крутити ручку, а щоб завести двигун — довго і терпляче умовляти його завестися настирними натисканнями на педаль зчеплення.
Дядько не став повторювати тричі. Різко відчинив дверцята «Ниви», ухопив Павла за комір куртки, висмикнув з автівки. Враз набігла зграя. Юні, певно, молодші за Валєрчика, агресивні хлопці вчепилися у Павла, потягли провулком в інший провулок, а з нього в безлюдний занедбаний задній двір сірої офісної будівлі, і скільки тягли, стільки верещали, намагаючись перекричати один одного:
— Сука! Кремлівський запроданець! Підар московський!
— Ви що мелете, виродки?! — Перегуда не сприйняв несподіваний виклик долі з покірністю чи бодай із відчуттям самозбереження. Смикався в пазурах «кресалівців», намагався дати підсрачника тим, хто були ближче. — Ану, відпустіть! Перепили ви всі чи обкурилися?
Хто жертву слухає? Ніхто! Поставили до стіни в засміченому задньому дворі офісної будови, зелені «кресалівці» нервово смикалися за два кроки від Перегуди, не приховували бажання кинути чоловіка на землю, навалитися всім кодлом і бити, бити, бити. Та в їхнього ватажка були інші плани. Гаркнув на молодих — принишкли. До Павла підійшов.