— Германе! — вигукнула так голосно, що аж перехожі почали обертатися. — А методичка?
Перегуда вухам не повірив: Герман? Оце рило і є Герман? Обернувся до перегодованого мужчини: повертався до Тасі, яка чекала його біля «Мазди» з тоненькою брошуркою в руці. Ляскав себе долонею по лобі: мовляв, оце я йолоп. Брошурку вхопив. Тасю — цьом: дякую. Тася в «Мазду», Герман геть. Перегуда мить подумав і пішов за Германом услід.
«Герман, — билося у мізках. — Так он ти який, Германе. Всюди встигаєш, падло? Старих бабів дурити, молодим голову морочити. І куди поспішаєш?»
Герман швидко перетнув вулицю, опинився біля вареничної, з якої півгодини тому вийшов цілком задоволений життям Перегуда з грошима, які отримав за сир. Провулок, де скніла Павлова «Нива», — за рогом, і чоловік подумав, що було б украй доречно, якби Германа понесло в той провулок. Він навіть був певен, що Герман спрямує у провулок, бо дуже хотів цього. Там тихо, німо. Перегуда б наздогнав пихатого пана з коштовним годинником на зап’ястку лівої руки, притис до стінки і сказав би: «Твою дивізію, Германе! Якого біса ти так по-скотському поводишся з жінками? Га?!»
— Ні, серйозно! Якого біса?! — процідив, спостерігаючи, як Герман оминув вареничну. — Ну, давай! — шепотів, підштовхуючи Германа поглядом. — Повертай у провулок.
Герману — по цимбалах Перегудині бажання: байдуже пройшов повз провулок, посунув до спортивного вигляду «Тойоти», яка нахабно перегородила половину тротуару неподалік. Дістав пульт, на ходу натискав кнопки.
— А… Ти так! — Перегуда кинув оком на номери Германової автівки, спокійно повернув у провулок, та в провулку не витримав: зірвався, побіг до «Ниви», як навіжений.
— Не втечеш, — бурмотів. — Не встигнеш! Якщо ніхто ключі від «Ниви» з сидіння не стирив.
Ключі лежали там, де їх лишив хазяїн перед тим, як «дресалівці» висмикнули його з автівки. «Нива» не капризувала: завелася з першого разу. Перегуда натиснув на швидкість: машина з гуркотом вилетіла з провулка на вулицю, і Павло побачив метрів за двадцять попереду хвіст Германової «Тойоти», яка швидко мчала в бік Володимирської.
— Ти куди, падло? Зачекай!
Попереду червоним спалахнув світлофор, «Тойота» загальмувала. Коли увімкнувся жовтий, Перегуда вже був на відстані подиху: міг розрізнити не тільки колір салону спортивної «Тойоти», а й марку годинника на зап’ястку Германа, якби Павло, звичайно, знався на марках коштовних годинників.
— Гонитва, гонитва! — шепотів збуджено. Учепився в кермо, очікуючи на зелений, приготувався натиснути педаль газу на повну, мчати за «Тойотою», і хай верещать поліцейські сирени, хай водії гнуть матюччя, а випадкові перехожі відскакують з-під коліс, як зайці. Гонитва!
…Гонитва закоркованими київськими шляхами перетворилася на нудне, майже годинне черепашаче плазування: адреналін витік, як пальне з пробитого бака, Перегуда так знудився, що аж згадав погрози «дресалівців», зажурився за кермом так сильно, що ледве не протаранив автівку, що тихо сунула попереду. Перелякався, відшукав очима Германову «Тойоту»: є? Заспокоївся, знову згадав «дресалівців», знову зажурився. «Куди я пнуся? — думав. — Нащо мені цей Герман? Хіба мені зараз до нього? Мені он треба вирішувати, що з ресторанами робити…»
Психонув. Аж долонею по керму.
— А що мені з ресторанами вирішувати? З ресторанами в мене все давно вирішено! Чи ті покидьки сподіваються, що я піду і сам на собі хрест поставлю? Ще й після того, як вони, суки, обчистили мене до нитки. Та вони смішні, «дресалівці» ті довбані!
Роз’ярився, сунув за Германовою автівкою на автоматі, все думав, які ж усе-таки падли його конкуренти-сировари, бо це ж вони! Вони якихось «дресалівців» на нього нацькували, тільки б він зі своїми сирами до столиці не пхався.
Схаменувся, коли «Тойота» Германа дошкреблася до Валів. Вивернула праворуч, потім знову праворуч на Хорива, зупинилася біля облупленого, та проте прекрасного триповерхового старовинного будинку з колонами обабіч вхідних дверей, на які спирався балкон другого поверху. Колони геть втратили колись бездоганну геометричну форму: певно, шматки бетону час від часу відвалювалися і дірки просто замазували всім, що під руку траплялося, та не ретельно і з любов’ю — абияк, і тепер сліди тих ремонтів огидними пухирями густо вкривали колони. Одна втіха: до верхівок колон байдужа людська рука не дотягнулася, бо й досі фінішували автентичними архітектурними завитками з квітами, плодами і янгольськими головами.