— Що воно таке? Може, капітелі? — прошепотів Перегуда, зупиняючи «Ниву» метрів за п’ять від будинку під старою липою. З цього місця зручно спостерігати за Германом: ось вийшов із «Тойоти», зойкнула сигналізація. Перегодований мужчина знову зиркнув на коштовний годинник, зайшов до під’їзду будинку.
«Зачекаю…» — Перегуда увіп’явся очима у важкі дерев’яні вхідні двері, наче чекати недовго: хвилин п’ять-десять.
Минула година: Герман ніяк не виходив.
«Убили його там, чи що? — чомусь байдужо констатував Павло. — Стільки часу на нього марную. Хай би вже вийшов. А я би спитав, що його з Тасею пов’язує». Згадав, як Тася розмахувала тоненькою методичкою, як напередодні казала, що мотається в Київ на семінар, бо нове законодавство змінило правила гри для нотаріусів.
— Навіть якщо колеги… — буркнув. — Хіба то привід Тасю лапати?
«А Тася не дуже й пручалася, коли Герман її обмацував, — признався собі. — Може, збрехала мені про цноту свою, бо, кажуть, як невинна дівчина жінкою стає, так ту подію кров’ю заливає, а в нас із Тасею секс хоч і бурхливим вийшов, але геть безкровним…» Занервував: карма? Знову жінка його обдурила? Та прикре роздратування потонуло в усвідомленні простого факту: Тася йому всяка потрібна — хоч цнотлива, хоч геть пропаща.
— Але всяким козлам лапати її не дам, — буркнув.
А тут і козел. Вийшов із будинку — мордяка аж червона од нервів: хтось таки попсував їх Германові в будинку з капітелями. Сунув до «Тойоти», кривився.
Перегуда вийшов із «Ниви», хотів було бігти до Германа, накручуючи маховик власних бурхливих емоцій до максимуму, та організм по-своєму викрутив: застиг біля «Ниви», зміряв поглядом перегодованого нотаріуса.
— Германе! — гаркнув так задьористо, що горобці на гілках попідскакували.
Герман загальмував. Обернувся до Перегуди здивовано: Павло зрушив, пішов на Германа тараном, помітив, як на мить в очах нотаріуса спалахнув вогник страху, та Герман оперативно з ним упорався — задер підборіддя, дивився на Перегуду із викликом і, коли Павло підійшов, раптом приязно усміхнувся.
— Ми знайомі?
— Спільних знайомих маємо.
— І кого?
Перегуда хотів сказати: Тасю, бовдуре ти!
— Наталя Іванівна Костомарова привіт вам передає, — мовив.
Герман не здивувався, не смикнувся, як злодюжка перед беззаперечними доказами своєї провини. Принаймні Павло не помітив і тіні суперечливих емоцій на обличчі нотаріуса. Усміхнувся ще приязніше.
— А ви ким пані Наталі доводитеся?
— Та тим, що і ви, — сусідом, — відказав Павло. Його вже починав дратувати цей усміхнений перегодований слизький тип. — Ви їй допомогли здихатися квартири в Києві, переселитися на хутір, тож тепер мені доводиться нею опікуватися.
— Не нарікайте! Допомагати старим — святе діло, — тим же доброзичливим нейтральним тоном відповів Герман. — Сподіваюся, пані Наталя не завдає вам великого клопоту: вона дуже вихована, чемна жінка. Принаймні я завжди згадую її як чудову сусідку, — глянув на годинник. — Вибачте, поспішаю. Привіт пані Наталі передавайте.
І до «Тойоти». Перегуда його за комір — хап!
— Ти куди?!
Посмішка злетіла з Германової пики: вишкірився, дивився на Перегуду хижо.
— Що відбувається?
— Це ти мені скажи, що відбувається, — так само хижо вишкірився Перегуда. — Обдурив бабцю, вкрав її квартиру, саму викинув у сільські хащі, а щоби бабця не кіпішувала, паспорт її поцупив! Паспорт бабин де? У тебе? Паспорт жени сюди!
— Що ви собі дозволяєте?! Руки приберіть! — Герман відсахнувся, підборіддя ще вище. — За законом я говоритиму тільки з пані Наталею чи її адвокатом!
— А я і є адвокат!
— Який ти адвокат? Ти сусід! — кинув Герман.
— А в нас люди, куди не глянь, чи адвокати, чи прокурори для своїх сусідів. Паспорт де?! Чи ти думаєш, я для забави сто кілометрів до Києва намотав? Чи для того, аби твою брехню слухати? Хочеш за законом? Віддай бабин паспорт, і буде тобі за законом! З усім розберемося! І кому бабина квартира відійшла, і хто її обманом на село закинув, і кому за все те відповідати!
Герман відступив ще на крок, попросив паузи: мовчав, дивився на Перегуду вороже, а коліщатка в голові крутилися, складали пазли.
— Я зараз поясню дохідливо, щоби до тебе дійшло, — заговорив тихо-впевнено. — Ти ніколи нічого не зможеш довести! Повір, я за свої слова відповідаю! Усі угоди з нерухомістю засвідчені шанованими професіоналами, усе чисто, і те, що в старої настрій помінявся чи просто дах поїхав, ще не привід зчиняти отакий ґвалт. Заспокойся, мужик. Тобі потрібні неприємності? Бо знаєш, як усе це виглядає? Посеред білого дня до мене підходить незнайома людина… Я навіть імені цієї людини не знаю! І ця людина починає мені погрожувати, звинувачувати бозна в чому. І що я маю робити за законом? Я повинен викликати поліцію! І я викличу! І напишу на тебе заяву! І ти забудеш про Наталю Іванівну Костомарову, тільки за своє думатимеш! Бо я зроблю все, щоби ти довго і нудно переконував слідчих, що ти не хотів мене вбити!