— Отак, значить!
— Повір, я обмалював тобі цілком імовірну законну перспективу.
— І хєр із нею, з такою перспективою! Раз закони отак працюють, обійдемося без законів, — уперто відповів Перегуда. — Зараз поїду на хутір, закину бабцю в «Ниву», привезу і покину в твоїй хаті! Тільки б живою довезти, бо вже геть слаба. Та мені по цимбалах, чуєш? Помре дорогою, то мертву в твоїй хаті покину. Ти це діло заварив, тобі і розгрібати!
— Мужик, що ти мелеш? Куди ти її привезеш? Сюди? — Герман усміхнувся криво, показуючи на старовинний будинок. — Я тут не живу, чуєш? У мене вже немає тут житла! Як і в Наталі Іванівни Костомарової. Вона продала, я продав. Які питання? Ти навіть не знаєш, де я нині мешкаю.
— Та чого ж не знаю! — нахабно збрехав Перегуда. — Аби не знав, і розмови би з тобою не починав! Отак, йолопе! Ти готуйся! Увечері поспілкуєшся з колишньою сусідкою, якщо ще живою тебе зустріне, — і пішов до «Ниви».
Сунув, матюччя гнув: ніколи б не вийшло з нього детектива чи, приміром, слідчого. Не вміє отак хитро розмову закрутити, аби людині самій захотілося покаятися, виправити помилки. Ріже правду-матку, а результату від того — нуль, тільки на серці гірка безпорадність. Нащо за Германом гнався? Що з’ясував? Що той покидьок? Що всі Павлові припущення: про мутну схему, за допомогою якої столичний нотаріус позбавив бабцю житла, — реальність? І яка з того користь? І дурному зрозуміло: бабця квартиру на Хорива ніколи не поверне, доживати їй біля Перегуди, і він дарма збрехав, що знає, де живе Герман. Якби і знав, ніколи б так із старої не позбиткувався, щоби запхати її в «Ниву», привезти на квартиру Германа і пред’явити нотаріусу як головний речовий доказ.
Тільки дверцята «Ниви» розчахнув — поряд «Тойота» пригальмувала. Обернувся: з салону автівки на нього презирливо дивився Герман.
— Мужик, ти не забувай. Не тільки ти знаєш, де я живу, — сказав. — Я теж знаю, раз ти сусід старої.
— Налякав їжака голою сракою!
— Нащо мені тебе лякати? Я і без погроз знаю, що з такими трапляється! Поки чужими хатами займаються, про свої забувають. А потім такий схаменеться, бігом до своєї хати, а хати нема!
Перегуда не встиг і видихнути від гніву: «Тойота» зірвалася — тільки куряву з-під коліс і побачив.
— От же падло! — прошепотів. Потягся до мобільного, бо чогось терміново захотілося зателефонувати Тасі. Сказати: «Таке падло твій колега, Тасю! Як ти тільки не гидуєш, що таке падло тебе торкається, га?»
По кишенях — а нема мобільного! Утік до рук «дресалівців» разом із грошима, ключами від хати.
— І три години скоро спливуть, — згадав.
Усівся за кермо, задумався: надто багато неприємних подій сталося цього дня. Так багато, що вже би і доста! Почав гортати день від ранку: бабця в хаті. Хоч тут без проблем. Сир продав. Потім виродки з «Кресала» намалювалися. Потім Тася з цим козлом. І що головне? З чим починати розбиратися в першу чергу? До кого стукати?
«Гіві», — вирішив, і в тому була логіка: грузинський ресторан, куди Перегуда привозив сири, розташовувався у самому серці Подолу, від Хорива — кілька кварталів, пішки за п’ять хвилин дістатися можна, а хазяїн ресторану — поважний літній грузин Гіві з молодими блискучими очима — завжди зустрічав Павла не як ділового партнера, а як друга.
…Гіві уважно вислухав сповідь Перегуди про напад незрозумілих патріотів, які затаврували його московським гандоном і заборонили привозити сири в столицю, задумався. Поставив на стіл пляшку «Кіндзмараулі», показав на неї Павлові: вина? Ні? Не чекаючи відповіді, відставив пляшку, дістав із полиці графинчик з чачею, налив у дві чарки.
— Так я ніби теє… за кермом, — буркнув Перегуда, але з поваги до Гіві трохи пригубив грузинської горілки. Подивився на грузина збентежено. — І що мені робити?
Гіві виявився справжнім стратегом.
— Знаєш, — сказав, — мені до смаку твої сири. Якісні в тебе сири, але не настільки феноменальні, щоби я заради них розпочинав із кимось війну. Це з одного боку. Бо з іншого — оті мутні сировари, які покидьків на тебе нацькували, вже моє самолюбство зачепили. Вони що собі думають? Що мене можна змусити робити те, чого їм забажається? Що вони відсунуть тебе і мені доведеться купувати в них? Так вони помиляються! У мене вистачить не тільки гніву, щоб розтерти їх на порох за потреби, але і розуму, щоб обійтися без цього. Бо ми так зробимо… — Гіві замовк, відпив чачі. — Угоду з тобою я розірву.