Выбрать главу

«Так он чого Тася до мене не ходить», — подумав, бо (чого собі брехати?) чекав. Від першого дня в сирій холодній камері тільки на те і сподівався, що Тася розірве всі перепони, примчить, обійме, прошепоче на вухо: «Я тебе тут не залишу! Чуєш, Пашо? Я тебе звідси витягну, чого б це мені не коштувало», — а він скаже: «Тасю, я і сам впораюся. Аби ти вірила: нікого я не вбивав», — а вона скаже: вірю.

— Карма… — прошепотів, коли залишився у камері сам. Признатися, Перегуда не знав, що то є «карма», але слово подобалося. Він уперше почув його ще підлітком, коли в Карасівку дурним вітром занесло вервечку вітчизняних кришнаїтів у яскравих помаранчевих лахміттях: повиїдали капусту і моркву з карасівських городів, навчили бабів варити чай з абичого, складно-плутано навертали селян у свою філософію, та з усіх їхніх словесних візерунків і нескінченних мантр Павло запам’ятав лише красиве слово «карма», що воно, на його думку, символізувало своєрідне небесне тавро. І кожному на його персональному таврі своє написано: одним — багатіти, другим — хворіти, третім — ніколи з жінками щастя не мати. Пашка вперше і вимовив те слово — карма! — після невдалого секс-дебюту з матюкливою ровесницею Людкою. А Тася тепер просто підтвердила давно відому Перегуді істину.

— Карма, — повторив.

Чомусь не погодився подумки, як зазвичай: так, карма. Мить покумекав, виматюкався. Яка ще в біса карма?! Зрадила його Тася! Використала, як гандон, і викинула. Чи мститься! Від початку мстилася, бо з мужиками в неї не склалося, так вона Перегуду винуватим призначила.

Після констатації тих прикрих фактів стосунки з Тасею для Павла набрали стільки нещадної ясності, що її вистачило і для того, щоби врешті адекватно оцінити власне сутужне становище.

— А що незрозумілого, твою дивізію, — бурмотів. — Я один. Самому за себе битися! І битимуся, бо не один: Валєрчик десь є.

Валєрчик був у курсі, що тато за ґратами. Тої ночі, коли Перегуду запхали до поліцейського бусика, Павло попросив двох молодих копів у чорному, які блокували найменший його рух: «Хлопці, у мене син в армії. Чуєте? Мамки в нього немає, нікого немає, я один. Дайте мобілку, подзвоню йому. Скажу, що теє… заарештували мене». Молоді не пройнялися. Дивилися крізь Перегуду, наче його зовсім нема, та коли поліцейський бусик загальмував біля районного відділення поліції і один із молодих копів, рухливий, мов ящірка, швидко вискочив, побіг на голос начальника, другий — насуплений, мовби в нього тарілку з-під носа забрали, — сказав Перегуді:

— Брата мого молодшого разом із твоїм Валєркою в «учебку» під Київ відправили. Так я братові подзвоню. Хай перекаже твоєму синові «гарні» новини.

Перегуда хотів сказати «дякую» чи навіть «бережи тебе Боже», та чогось спитав:

— Як тебе звати?

— Колесник.

— Як гадаєш, хлопцям у війську нормально?

— Краще, ніж тобі!

Краще! Коли в мізках Перегуди остаточно прояснилося і він почав адекватно оцінювати халепу, у яку встряг, навіть зрадів, що Валєрчик у війську, а не тиняється сам згарищем винищеного обійстя: і ситий, певно, і не мерзне, і при ділі.

«Тільки за рік повернеться! Хіба за рік не відбудуюся? Відбудуюся. Я ж не безрукий», — хазяйновито розмірковував, ніби сидів на ґанку, а не в камері ізолятора тимчасового тримання. Конкретизував план: поселиться у літній кухні, оцінить збитки, збере докупи все, що лишилося, і спочатку кинеться не хату відновлювати, а загін для кіз, бо кози — годувальниці. Пробував прорахувати, скільки кіз могли вижити в пожежі, думки збивалися на курей, коняку. Тракторець обгорілий — перед очі. А поряд Тася стоїть: стривожена, розгублена, у халаті і капцях.

«Тобі ще чого?! Щезни вже навіки», — гнав нотаріусиху подумки, втовкмачував собі: сука! Не потрібна! Забути! Та що більше гнав, то нав’язливіше думки про Тасю супроводжували його чорні дні. Ось Тася застигла перед ним, за гонором своїм намагається приховати розгубленість і страх, а Перегуда їй: хочу, щоби в нас усе інакше було. По-людському. І руку їй тоді поцілував.

— Може, брешуть поліцейські про Тасю? — Час поза чотирма стінами, в яких застряг Перегуда, біг зовсім з іншою швидкістю, ніж усередині, сумніви почали брати гору. — Чого це я поліцейським повірив? Вони кажуть, що я Германа вбив! І що мені робити? Піддакувати їм?