— Зачекай! Які ще проблеми ти без мене на хуторі розгрібав? — не розумів Перегуда. — Ти служи, а тут я сам розберуся: і з хатою, і з козами…
— Нема кіз.
— Як нема?…
Картинка виглядала трагічною. З гіркої синової розповіді Перегуда дізнався, що їхніх курей і кіз карасівці розібрали по своїх господарствах зі шляхетною метою зберегти до Павлового повернення, та вже за тиждень почали тихцем одне від одного різати курей, потім кіз, а одне одному брехали, що Перегудин зоопарк дохне з невідомих причин.
— Усіх кіз вирізали? — глянув на Валєрчика, ледве не розридався.
— Вісім лишилося. Ходив по дворах, силою забирав, бо не хотіли віддавати. І крам наш позбирав, бо до кого не потикався, у всіх щось із нашого двору знаходив: у того — вила і лопати, у того — насос. Розграбували обійстя вщент. Казали: вам воно зараз не треба, а нам згодиться.
Були часи, коли Перегуда і сам так казав. Головою мотнув:
— А кінь наш?
— Нема коня. Якщо хтось його вкрав, то в районі не залишив.
— А кіз же куди? З собою в армію візьмеш? На літаках кататимеш?
— Уже продав.
— Продав?!
Валєрчик на Перегуду глянув, як старий-мудрий на мале дитя.
— А гроші на адвокатів де брати? — сказав. — Тепер є.
— Нащо ти таку дурню утнув? — психонув Перегуда. — Адвокати потрібні злодіям, аби відмазатися, а я нікого не вбивав. І що я тепер робитиму без кіз? Ти подумав? Нє, ну чого ти в мене такий дурний?!
— Сам ти дурний, тату! — відповів Валєрчик. — Тебе засудять скоро, а ти знай за кіз серце рвеш!
Поліцейський хитнув головою на знак згоди: хлопець діло каже.
— Гроші на адвоката кому лишити? — вів своє Валєрчик. — Тасі Ягольник? Попрошу, щоби пошукала тобі нормального захисника.
— Ні. Не Тасі, — прошепотів Перегуда.
— А кому?
— Не знаю.
Поліцейський звів брови, наче оперативно розв’язував надскладну задачку.
— Давайте сюди ваші гроші, — сказав. — Не пошкодуєте.
Валєрчик безпомилково оцінив ситуацію: зараз же потягся до кишені. Поліцейський випростав руку: стоп!
— У кабінет до мене зайдеш. Там і побалакаємо. І за адвоката, і за те, що в цій справі взагалі зробити можна, — наказав солдату, глянув на наручний годинник і, хоч десять хвилин побачення якраз фінішували, став милосердним, як голуб миру. — Ще п’ять хвилин вам даю, — вийшов із камери, залишивши батька з сином наодинці.
Перегуда подивився на Валєрчика, головою хитнув із гіркотою.
— Значить, добрі люди все наше добро розтягли?
— Щось лишилося. Не думай за це. Я з Оверковим сином дядьком Іваном домовився.
— Про що?
— Грошей йому дав. Буде за нашим обійстям приглядати.
— То добре, бо волоцюги полюбляють покинутими хатами шастати, — прошепотів. Задумався. — А бабця? Бабцю знайшли?
— Ніхто й не шукав.
— І сама не об’явилася?
— Ніби ні. Дядько Іван сказав, що всі думали — бабця в хаті. Згоріла. А Шовкопляс напився і лаяв тебе. Казав, Бог усе бачить.
— Ну, то таке, — задумався. — А Тася?
— А що Тася?
— Не знаєш, як вона? — видушив Перегуда.
— Тату, та що з тобою? То йому бабця, то Тася! За себе думай! Тебе років на десять закрити можуть!
Перегуда голову опустив. Застиг.
— У нас у коморі картопля на посадку, певно, вже проросла, — прошепотів.
— Я її дядькові Івану віддав.
— А я що садитиму, як вийду? Дулю з маком?
— Пізно вже картоплю садити.
— Як пізно? Який сьогодні день?
— Травень уже.
— Травень?! — отетерів. — Скільки ж я тут…
— Скоро два місяці…
— Два місяці?!
— Аби не десять років, — відказав Валєрчик.
«Десятку» у кращому випадку прогнозував Перегуді адвокат Циподрило, пузатий дядько із задишкою, щоками, які прикривали несвіжий комір сорочки, у дешевому пожмаканому костюмі та ще дешевшій яскраво-помаранчевій краватці з брудними зеленими смугами. На третій день після побачення з сином його привів до затриманого Павла високий поліцейський чин, і Перегуда побачив у тому добрий знак. «Значить, узяв у Валєрчика гроші, діяти почав», — думав. Розпитував Циподрила обережно: як мої справи?..
— Та як, — сопів адвокат. — Проситимемо в суду десять років. Якщо встигну зібрати на вас гарні позитивні характеристики.
— Які десять років? За що? Я ж не вбивав!
— Ви обережніше з вашими заявами! — ще активніше сопів адвокат. — Суд тлумачитиме їх як злісне невизнання провини, і тоді забудьте про «десятку»! Впаяють по повній!