Перегуда забув про обережність. Ухопив дядька за яскраво-помаранчеву краватку та як смиконе до себе!
— Ти за що гроші взяв, мудак циподриловий?! За те, щоб мене ні за що засудили?!
— Які ще гроші?! — Циподрило занервував, затрусив щоками. Видер із Перегудиної долоні краватку, розгладив на пузі. — Я ваш безплатний захисник! — повідомив безрадісно. — Мене держава змусила вас захищати! А ви ще й голову мені морочите після того! Краще допомагайте вже, бо я ж і відмовитися можу!
То була геть погана новина! Перегуда не здався. Увіп’явся в адвоката поглядом. Нахилився до нього — у ніс ударив запах квашеної капусти впереміш з одеколоном.
— Чуєш, Циподрило! А що за козел тебе до мене привів? У літах такий мужик. Погони ще в нього важні — зірочок до біса. Начальник районної поліції чи хто він? Як його звати?
Циподрило відхилився гордовито. Запах квашеної капусти і одеколону зник.
— Або ми обговорюємо вашу кримінальну справу, або я йду! — наголосив категорично. — На сторонні теми я з вами спілкуватися не збираюся!
— Так немає у мене ніякої кримінальної справи! — вперто повторив Перегуда. — Бо нікого не вбивав. Ніколи!
— Тоді і адвоката у вас немає! — психонув Циподрило, покотився з камери.
— Оце вже я пропав… — зрозумів Перегуда. І так шкода стало грошей! І кіз! І себе! І Валєрчика, який мчав до батька, крутився тут дзиґою, аби тільки допомогти йому.
Не здався. Розставив нові акценти: невже те падло в погонах, яке в них із Валєрчиком гроші виманило, думає, що Перегуда до нього не дотягнеться? Сіпав охоронця, який і далі приносив хліб-суп-чай: як прізвище начальника вашого? Питав про те в копів, які раптом заметушилися, заскакували до камери по двоє-троє, приносили записані на папері протоколи допитів, вимагали, аби Перегуда вкотре їх перечитав і підписав. Та ті лише насміхалися.
— Краще б поцікавився, який суддя тобі вирок виноситиме! Якщо Перченко — тобі гаплик, а як Любарська, то вона така, що може і на повторне розслідування справу направити.
От тоді-то Перегуда і припустився фатальної помилки.
— Хіба можна людину судити, коли знаряддя вбивства немає? — сказав. — Це ж теє… виходить… ви не довели провину. А якщо не довели, то який суд? То вже не суд, то херня.
Копи перезирнулися.
— Він знає! Знає, де сховав залізяку, якою нотаріуса вбив! — азартно вигукнув один.
Інтерес до справи про загадкове вбивство київського нотаріуса Германа Швеця на АЗС неподалік райцентру спалахнув із новою силою. І чи від того, що строк двомісячного утримання підозрюваного Перегуди спливав за кілька днів, чи тому, що запитання Павла роздражнило мисливський азарт копів, сконцентрували грубу фізичну силу в колективний удар, до ночі вибивали покази так нещадно, що на ранок Перегуда не міг підвестися з металевої лави в камері. Та у вбивстві так і не зізнався.
Копи не зупинилися. На другий день двійко їх знову припхалися продовжувати забаву, і вже напівпритомний Перегуда чув, як дратуються тому, що їхньому колезі Колеснику керівництво дало три дні відгулів, і через те вони мають тут мордувати затриманого за себе і за нього.
«Три дні не витримаю, — промайнула байдужа думка. — Мабуть, помру…»
Та вже за кілька годин сталося неймовірне. Двоє невтомних, як термінатори, копів ще продовжували бити Перегуду, сподіваючись, що той не витримає знущань, покаже місце, де сховав знаряддя злочину, коли в кабінет заступника начальника районного відділення поліції, того самого високого чину з утомленим лицем, який взяв у Валєрчика гроші, увірвався лейтенант Колесник, який ще два дні мав повне право гуляти на весіллі товариша, заради якого і вимолив собі відгули.
— Треба мчати! Мчати! — схвильовано вигукнув старшому за званням людською мовою, не казенною.
— Колесник, мать твою! Ану вийшов! Зайшов, як статут вимагає! — гаркнув начальник.
Знадобилося дві хвилини, аби Колесник трохи вгамувався, почав пояснювати, що саме привело його до відділення під час власного відгулу.
— …І от! Молоді розписалися, поїхали на лімузині кататися, а батьки нареченої вирішили для гостей фуршет на подвір’ї біля ресторану влаштувати, — розповідав схвильовано. — Щоби гості не нудьгували.
— Ближче до тіла! — наказав начальник.
— Так точно! Так от… Усі, ясна річ, одразу до горілки. А вона ще зранку рікою лилася. Спочатку, коли наречений по наречену приїхав. Потім, коли викуповував. Потім, коли розписувалися. Потім…