Слухаю жінку ошелешено, бо по телевізору волонтери працюють день і ніч. І так непатріотично звучить усе, що жінка каже, так принизливо і образливо, бо хіба можна нехтувати помічниками? І мною особисто. «Перепочивають вони! А на фронті перепочинку нема!» — б’є у мізки зла думка.
— Чому ж не повідомили, що не збираєтеся? — питаю роздратовано. — Я стільки часу змарнувала, поки до вас доїхала.
Жінка не гнівається, пояснює терпляче:
— Даринка написала всім, хто лишав свої мейли і номери мобільних. Ти не лишала?
— Ні.
— Що ж ти так? От шкода. Здалеку їхала?
— Усе нормально, — зиркаю на балакучу жінку напружено. Питаю обережно: — Даринка — ваша дочка?
— Так.
— У неї всі контакти волонтерів? Чи, може, і у вас є?
— Шукаєш когось? — Жінка дивиться в корінь.
— Хлопець. Молодий мужчина з Діною приходив. Коли вона портрети для аукціону принесла. Пам’ятаєте?
— З бородою. Ще допомагав берці пакувати.
— Так, він. Контакти його не підкажете? Адресу, номер мобільного?
— Вибач, дитино. Не можу допомогти.
— Чому?
— Бо тільки раз його і бачила. Більше не приходив. — Балакуча жінка дивиться на мене із жалем, додає гірко: — До нас багато людей навідуються. Залишається небагато.
Мовчу. Втупилася очима в чисту підлогу.
— А ти Діні зателефонуй! Діна допоможе, бо той бородань, певно, її приятель, — чую голос балакучої жінки. — Діна — добра людина. І з іншого кінця світу відгукнеться.
— Поїхала кудись? — питаю для годиться.
— Збирається в Америку! Має відлетіти на днях.
— Нащо?
— У неї там виставка. А ти не знала?
— Багато чого не знаю! — відрізаю пихато.
Жінка дивиться на мене здивовано.
— Так і ми про тебе нічого не знаємо, — відказує стримано. — Навіть імені. І не кіпішуємо.
— Рома-Роза! — видихаю-вихлюпую. — Мене звати Рома-Роза.
— Гарне ім’я, — раптом посміхається жінка. — Так пасує тобі. І вітрильнику пасувало б. Уявляєш? Білий вітрильник на синій воді — «Рома-Роза». Прекрасно, як мрія.
Невидимою голкою її доброта проколює мене наскрізь, як повітряну кульку, злість випаровується, лишаючи тільки відчайдушну спустошеність, і хоч хотіла сказати, що жінка легковажно поводиться, що в її квартирі двері весь час навстіж, що так і до біди недалеко, що світ злий і не простить того.
— Добре. Тобто… знаєте… — плутаюся, шукаю слова. — Я грошей заробила. Можу поділитися. Тобто не можу — хочу. Тобто… просто візьміть! Візьміть і не дякуйте, бо то коштує менше, ніж час, який віддаєте ви! Ви всі. І ще — дайте мобільний Діни! — Замовкаю, додаю фатальне: — І мій запишіть!
15.
Третій день за вікном сонце. Третій день мій світ накрило важкою сірою ватою до обрію. Дінин мобільний не відповідає, і не дізнатися, не запитати хоч у неї: де мій мужчина? Так і не з’явився. Реальність знущається, сміється в очі: «Нічого не отримаєш! Нічого!» Хіба мені треба хоч чогось, крім нього?
Не вірю. Завмерла біля вікна — Кончіта! — вдивляюся у постаті чоловіків, що вони сунуть до під’їзду. Я ж упізнаю Блека здалеку?
Не йде. Третій день німої порожнечі змушує розглядати найжахливіші версії: викрали, вивезли за місто, вбили. За що? Ні за що: за мідну копійку, за кинуте слово, різкий рух, зухвалий погляд. За що нині вбивають? І завжди.
Спалюю страшні версії. Не вірю. Він живий. Несподіване відрядження: по роботі, в іншому місті занедужала мама, товариш потрапив у біду. Чи просто сам захворів: лихоманка, чоло вкрилося потом, суглоби ломить так, що не встати.
Поблажлива до мене версія перемагає, стає головною, і вже метушуся: як же так? Йому там зле, а я тут! Не з ним, а тут, у найманій квартирі! Товчуся, нічого не роблю, нічим не допомагаю. Хочу бути поряд: витерти піт із чола, дати ліків, гарячого чаю, обійняти, як зцілити. Поблажлива версія стає аксіомою, вимагає дій.
«Знайду його!» — присягаюся хтозна-кому. Хапаюся за одяг: збиратися, бігти. А куди?..
Вата опускається все нижче — нема повітря. Рву вату, рву, не відповідаю на настирливий Ульчин телефонний дзвінок. Вибач, Уляно! Не можу відповісти: вату рву, щоби дістатися повітря. Та й говорити нема про що. План такий! Побачу свого мужчину, тільки після цього віддам тобі флешку з нотатками діда Реформаторського. Отак і передай своєму коханому Тимуру! І мені по цимбалах, що він тебе доїдає докорами: сама на свою голову покидька знайшла. Я тут до чого?
Вата все нижче. Здається, вже ніякі зусилля не розірвуть її.
— Нічого не хочу! Нічого, тільки одну людину, — шепочу відчайдушно.
Вата розвіюється, розлітається, дає думкам дорогу. Думаю! Над власною думкою — все думаю, думаю. Що ідеї діда Реформаторського зачепили за живе, хоч і здаються цілковитим божевіллям.
Що змусили копирсатися у власній душі і мізках, і я мимоволі занурилася в себе, та висновок тих розвідок — банальний і до біса передбачуваний.
— Байдуже, хто я. Нічого не хочу, тільки одну людину, — повторюю.
Упевнююся. Така моя ідентифікація: я кохана. Кохана, і все в мені — тільки для цього. На повних сто відсотків. І моє тіло, і думки, і мрії, і життєві цілі, і увесь мій світ — тільки для кохання, для коханого. Абсолют. Альтернативи не існує. Адекватної заміни ще не вигадали. Гроші, успіх, задоволення, чесноти, агресивна самореалізація і пасивне зверхнє несприйняття агресивної самореалізації, філософствування хоч про окрему людину, хоч про весь білий світ, тваринна жага до життя, навіть лихоманка творення без любові — вата.
Роздивляюся відчайдушну, заплутану, як китайський ієрогліф, тезу. Не дивуюся. Знаю, що робити.
Герман! Маю знайти Германа. Герман — нитка, яка веде до Блека.
І ніби ніяких проблем. Ніби вирішила — і враз у нотаріальній конторі чи в побитій для ремонту квартирі на благословенному Подолі на мене вже чекає розгодований нотаріус із коштовним годинником на лівій руці. Зиркає на нього, дратується.
— А ти де?! Ось я! Заради тебе припхався! Пояснити, куди сам зникав, розповісти про Діну. І Блека.
Вірю. Бо не може такого бути, щоб мені — нічого, геть нічого, навіть однієї людини в неосяжному просторі. Світ багатогранний, різнобарвний, із позитивними побічними ефектами. Такими, як Герман, який щез, та заради мене, заради моєї любові об’явиться.
Вірю. Гарячково скидаю піжаму, в яку закувала себе на три дні. Виймаю з шафи одяг, та встигаю вдягнути лиш колготки і футболку, коли в двері — дзень!
Дзень!
Блек! Блек… І отака — суцільне щастя! — в колготках-футболці, а це знак, бо так само зустрічала Блека вперше, мчу до дверей, не дивлюся в дверне очко. Нащо?! У двері — дзень! Так звучить щастя.
Розчахую навстіж, подаюся вперед, на площадку загального користування.
— І досі спала? — Брат дивиться на мене скептично, чухає за вухом Брайана, який дисципліновано стоїть поряд.
— Повернувся? — шепочу безпорадно.
Брукс влаштовує Ромі і Брайану відчайдушно-верескливу гавкучу радісну зустріч. Плигає навколо брата, скаче на Брайана, дуріє-гасає вітальнею. Рома пливе від щастя, ніяк не може відірватися від Брукс: пестить її, пригортає до себе. І говорить, говорить — чи то мені, чи то дівчинці своїй. Що вони з Брайаном попрацювали на славу, що шотландські суки вишиковувалися у чергу, аби тільки мати шанс запліднитися від Брайана. Що то принесло чимало грошей, бо Рома вирішив не домовлятися з хазяями шотландських сук про щенят із майбутніх приплодів, а брати фунтами стерлінгів, тож тепер Рома — не просто Рома, а Рома-Річчі!
— Класно звучить, скажи? — сміється. — Рома-Річчі! Коли куплю білий вітрильник, так його й назву.
Неконтрольована лють підступає мені під горло. Брат не бачить. Базікає і базікає. Що про вітрильник — то так, для приколу, бо насправді розпорядиться грошима розумно.
— Тобі нарешті борг віддам, — каже. — Нам із Брукс і Брайаном трохи залишу, а решту відішлю Яні з Катрусею.
— Так ти шляхетний? — лють проривається назовні. Дивлюся на брата презирливо.
— Щось не так?
— Ти покидьок! Скотина, дебіл і останній покидьок!