Мій мужчина — ще не розгадана, ще не пізнана таємниця. Тим сильніше хочеться запитати, коли з’являється так несподівано, що на мить усі судини в моїй голові спазмуються, не даючи й дихнути:
— Де ти був? Чим займався?
Боюся зурочити, мовчу. Намагаюся прочитати по очах: блукав-думав? Зустрічався з друзями? Працював? Хто твої друзі, радосте моя? Обіймаю. Бачу якір на джутовому ланцюжку — хитається на зап’ястку мого мужчини. Питання відпадають — прив’язала. Тільки мій. Чого ще?..
Реальність кепкує:
— Оголосити весь список? Та прошу! Гроші закінчуються! Зателефонуй уже пані Оксані з контори «Кресало», чи сподіваєшся, що тебе там довіку чекатимуть?
— Сьогодні ж! — погоджуюся.
— Флешку і зошит дідові віднеси! Скільки можна зволікати? Дід і помре, поки його маячня світ побачить. Другу флешку обіцяла Уляні віддати. Не боїшся, що бойфренд її вже догризає?
— Так! Сьогодні ж віднесу, — аналізую. — Ні, завтра! Сьогодні зосереджуся на головному. Зустрінуся з «Кресалом».
— А волонтери?
— А що волонтери? — обурююся.
— Схаменися, дурепко закохана! Згадай, що обіцяла Валентині привести загін альтруїстів, натомість сама зникла.
— Не зникла. Важливі справи маю. По-перше, Герман, — пручаюся. — Доведеться все ж знайти нотаріуса, бо знову сняться ті кляті двері. Чому мене й досі мордує уривок старого страшного сну?
— Бо так і не розгадала: ані сон, ані загадкового Блека, — констатує реальність.
— Як можна порівнювати?! — обурююся. — Уривок сну не піддається осмисленню, бо не можу згадати весь сон, а без контексту будь-які версії заздалегідь хибні. Блека просто не поспішаю розгадувати, бо наша історія тільки народилася. У мене є ще час. Попереду — вічність!
— Спитай у Блека про Германа!
— Нащо? — лякаюся раптом.
— А чому сполошилася? Боїшся?
— Чого мені боятися?
— Що те єдине запитання відкриє одразу дві таємниці: і долю Германа, і сутність Блека, — відказує реальність.
Завмираю, втуплююся поглядом в одну точку. Відчуваю запахи, яких немає тут, у квартирі на вулиці Ентузіастів: запах свіжої гарячої крові, і хоч не знаю, як пахне свіжа гаряча кров і чи пахне взагалі, не сумніваюся — то запах крові. Збуджує, вимагає рватися вперед. Підхоплююся рвучко. Завмираю, бо перед очима — терези. На одній чаші розкриті таємниці зяють відкритими ранами, на іншій — моя дивна історія про човник, у якому двоє відважних вигадали свій світ.
— Ромо-Розо… — Блек поряд. Обіймає, пригортає до себе. — Що тебе тривожить, дівчинко?
Моя дивна історія набирає небаченої ваги, чаша з нею опускається дедалі нижче — ніяким таємницям не перемогти. Торжество кохання очевидне, та незрозуміла потреба змушує вивільнитися з обіймів свого мужчини, наче після простої думки про те, що одне запитання розкриє одразу дві таємниці, маю терміново шукати безпечне місце. І воно не тут, не в обіймах Блека.
— На мене чекає «Кресало».
— Тебе це тривожить?
— Ніяких емоцій.
— І дарма. Змусь їх дати вогонь.
— Мені вистачає свого. Нашого.
— Так запали їх своїм огнем.
— Спробую.
Блек усміхається, знову пригортає мене до себе:
— Чекатиму.
— Ніколи не переставала! І зараз! — відказую раптом так гірко, що аж би плакати.
Моя незрозуміла, як таємниця, гіркота вражає Блека стовідсотковим влучанням. Відсторонює мене, роздивляється з тривогою.
— Не йди, — каже раптом наполегливо. — Тобі не потрібне те «Кресало».
— Чому?
— Не знаю. Так відчуваю. Не йди!
— Чому я нічого не відчуваю? — брешу, бо відчуваю. Єдине питання, яке може розкрити одразу дві таємниці, жене геть.
— Може, ти плаваєш не так глибоко, як я? Ближче до поверхні, — припускає він.
— До повітря, — уточнюю.
Блек дивиться на мене вже не так, як небайдужий поціновувач би дивився на Мону Лізу: вдумливо, серйозно.
— Ти така незбагненна, Ромо-Розо.
Більш приголомшливого компліменту ніколи не чула. Надихаюся, наповнюю натхненням легені.
— Тоді… піду? — питаю обережно.
— Добре, йди.
Блек уже спокійний. Усміхається, прибирає пасмо волосся з мого чола. Насторожуюся: чому він заспокоївся? Відважно перетинаю червону лінію. Уперше за співіснування в нашій дивній історії. Торохчу, де і слова беруться:
— А… ходімо зі мною? Швидко повернемося. Офіс «Кресала» майже в центрі, біля залізничного вокзалу. Можемо разом піти на зустріч або почекаєш. Такий день. Сонце, вітер. Гуляла б до ночі.
— Ромо-Розо…
— Ні? Чому?! — пручаюся, вдруге перетинаю червону лінію.
Дивлюся на свого мужчину розгублено. Блек має відповісти різко, бо навіть прекрасна казка може бути страшною і відвертою, бо існування поза реальністю не передбачає брехні. Скаже: «Сама подумай, Ромо-Розо. Наша історія по-справжньому почалася тоді, коли ти пішла за мною, а не я за тобою. Так буде і надалі. Ти рубатимеш реальність на окремі справи і повертатимешся до мене скоріше, ніж тобі самій хотілося б. Питатимеш себе — чому? Чому знову і знову рвуся до нього, тому що інколи тобі захочеться самотності. Та в самоті… Навіть у зручній самоті посеред справ-людей ще ясніше розумітимеш, наскільки порожнє твоє існування, коли ти не йдеш за мною…»
Не засмучуся, ні. Знову перетну червону лінію, бо в телевізорі, навіть у найдивовижніших історіях, глядачам пояснюють, що саме герой ховає глибоко в душі, а я вже готова… Готова розібрати власну історію на складові, аби перетворити її на публічну реальність. Тому скажу: «Так і є! Не можу без тебе, не хочу. А ти? Ти без мене можеш?!» Блек відкаже: «Хіба сама не відчуваєш?..» А я признаюся: ні! Не можу розгадати його. Тільки віра і надія. І так страшно, що кожен раз, коли він іде, прощаюся подумки. Блек усміхнеться: у нас вічність і цілий світ. А я не здамся, бо готова… Уже готова вбудувати нашу історію в реальність. Аж схлипну: цілий світ? Чому ж він панує лише тут, у чотирьох стінах квартири на вулиці Ентузіастів? Чому не виривається назовні нестримною різнобарвною радістю? Невже нашому світові судилося існувати лише там, де немає людей, і той страшний похід на човні порожнім чорним Дніпром — то наша вічність? Не хочу! І човен не хоче! Не бачить нескінченного простору, наштовхується на стіни знову і знову! Скоро зламається! Потоне! І я помру без тебе. А ти? Помреш? Отак вихлюпну все, замовкну, дивитимуся своєму мужчині в очі: помреш? А він… не захоче помічати реальності, занурить мене в нашу дивовижну історію, бо відкаже: «Ми житимемо вічно». І тоді я кричатиму. Кричатиму: «Чому?! Чому ми житимемо вічно?!» А він скаже: «Бо я навчу тебе розсувати стіни…»
Дивлюся на Блека: так і буде. Стіни, може, і не розсунуться, та уявна наша розмова зараз стане реальністю.
— Сама подумай, Ромо-Розо… — каже Блек, наче починає читати з папірця.
Дивлюся на нього, серце зупиняється, бо констатую приголомшено: стін нема, дому нема, простір. У світлому безмежжі — тільки він, він один.
— …Поки висікатимеш вогонь зі свого «Кресала», я встигну приготувати вечерю, — продовжує Блек буденно.
— Вечерю? — дивуюся, перепитую, мов дурна.
— Формально — вечерю, по суті — пікнік. Підемо до ріки?
— До ріки?
— З набережної краще видно, як сонце ховається в лаврі.
— З набережної? — мене заклинило. Перепитую, ніяк не можу прийти до тями: Блек так просто виштовхує нашу історію з чотирьох стін назовні, так упевнено перетворює мої мрії на звичайну реальність. А я думала — мені за те битися.
— З набережної, — усміхається. — Прихопимо плед, розкинемо його на траві. Хліб, сир, вино. Їстимемо свіжий хліб і гострий сир, запиватимемо червоним вином, дивитимемося на сонце та хрести. Гармонія? Ні! Чогось не вистачає.
— Чого? — шепочу самими вустами.
— Риби. Куплю велику рибину. Розріжу на шматки, засмажу. Так! Риба потрібна. Згодна?
— Не знаю, — відповідаю обережно, бо насправді знаю: риба поряд із хлібом-сиром-вином видається недоречним додатком, який зруйнує будь-яку гармонію.