— Я знаю, — упевнено відказує Блек.
— Але на набережній… Там же люди, — мені хочеться оперативно перевести розмову в інше русло, тільки б і далі не розмірковувати про рибу, і логіка моїх мордувань проривається дурнуватими сентенціями.
— Хіба вони заважатимуть? — питає Блек.
Шаленію від радості. Крила, вітер, сонце. Аж забагато вітру — задихаюся, збуджено дивлюся на свого мужчину: нікуди не піду! Не хочу! Яке ще «Кресало»? Мені би тільки з Блеком бути, поряд. Чого хоче? Різати хліб, сир, дохлу рибину? Допомагатиму! Плутатимуся під ногами, заважатиму, сміятимуся і цілуватиму, цілуватиму, цілуватиму.
— Ромо-Розо! Таксі!
Таксі? Дідько! Відмінити?
— Може, не їхати? — дивлюся на Блека, наче відтепер тільки йому за мене все вирішувати, і я не проти.
— Ні, тепер уже їдь, — відказує.
Як скажеш. Цілую. Цілую… Уже йду до виходу, та останньої миті дурна самовпевнена думка змушує повернути назад.
— Забула щось? — питає Блек.
Хапаю з полиці флешки, давно заповнені маячнею дідуся Реформаторського, знаходжу в столі його зошит. Колись згодом розкажу моєму мужчині, що світ один і хата в нас на всіх одна. Та не сьогодні, бо нині раптом вирішую завершити минулі справи, віддати борги, виконати зобов’язання, щоб уже ніщо, жодна невчасна думка не відволікала від мужчини, який зі мною назавжди.
— Кохаю тебе, — почуття так прагнуть повітря, що слова вилітають самі.
Не чекаю у відповідь: «І я тебе…» Те станеться надвечір. На набережній біля металевого кільця, до якого Блек прив’язував наш дивний човен. Ми сидітимемо на траві, дивитимемося, як сонце ховатиметься за лаврою. Пахнутиме сиром, хлібом і вином. Не рибою, бо риба не лягає у мій контекст. Я не розумію, навіщо нам риба, але раз коханий мужчина того хоче, то хай буде і риба, тільки б сказав: «Кохаю тебе, Ромо-Розо…»
— Так і буде, — шепочу, поспішаючи до таксі. — Сьогодні особливий день.
18.
Пані Півник — реально півень: яскрава, погордлива. «І очі півнячі. Круглі, насторожені, агресивні. Так і стежать, щоби ніхто з рота зернину не вихопив», — думаю незлобливо і відсторонено, бо власні світлі почуття безбожно женуть усі прояви реальності на світлий бік добра.
У скляному інкубаторі новонародженого «Кресала» на високому поверсі офісного центру біля залізничного вокзалу пані Півник по-хазяйському всідається у дороге шкіряне крісло, жестом показує мені на стілець навпроти, розкладає на столі брошурки з титулом «Всеукраїнська громадська організація» і сумнівним малюнком, який, на думку автора, символізує кресало, одночасно урочисто клекоче про величезну відповідальність, яку нова контора вирішила взяти на себе, бо в державі розплодилося безліч громадських об’єднань і всі, на думку самої пані Півник, а також її соратників і спонсорів, не відіграють тої непересічної ролі, яку б мали відігравати, тому…
— …«Кресало» бере на себе об’єднавчу місію, бо тільки наші ідеї…
«Тільки ваші ідеї — на часі, життєво необхідні і потрібні людям», — подумки продовжую монолог пані Півник.
Бідна ти, багата немолода жінко! Знала би ти, скільки разів я чула подібні палкі промови. У подібних конторах, з подібних шкіряних крісел, від подібних пихатих півнів. І якби Леся Ігорівна під час телефонної розмови не натякнула на розміри гонорарів, якими тут можуть оплатити мою чесну працю, я б зі співчутливою щирістю попрацювала ясновидицею: розклала б перед пані Півник брошурки, як карти Таро, всю правду розказала б наперед. Як жила собі пані Півник, тужила, бо суспільні процеси останніх років виштовхнули її на узбіччя, а вона ж іще — в соку і при тямі, і завжди була активною. Та і старість попереду, тож потреба поповнити власні золотовалютні резерви у пані Півник набагато гостріша, ніж у Національного банку, тому не здавалася, рук не опускала, копирсалася у всьому підряд: і в ґрунті, і в смітті, аби тільки знайти копійку, і дочекалася-таки результату, бо одного дня зателефонував колишній депутат, у якого пані Півник рахувалася помічницею ще в 90-х, начальницьким тоном запросив на зустріч і повідомив, що певні політичні сили, які мають величезну вагу, міжнародну підтримку і грошовитих спонсорів, вирішили, що Україні бракує вогню, тому хочуть зорганізувати суспільну базу для його роздмухування, але самі в світлі того полум’я світитися не бажають, тому шукають на роль виконавчого директора нової громадської організації людину активну, ідейно-підкуту і вірну спонсорам на абсолютному, безвідносному рівні. «Це я!» — заприсяглася пані Півник, коли зрозуміла, як кардинально-швидко зможе поповнити власні золотовалютні резерви. Уже наступного дня хтось зі спонсорів виділив для нової організації один із кабінетів у своєму ж офісному центрі, бо спонсори хоч і не дурні, але надто вже жадібні і все намагаються з гімна цукерку зліпити, тож платити за окреме приміщення для своїх політичних фантазій не бажають, а розчищають кут у своєму ж офісі. І це ніби логічно: і за оренду можна не платити, і контролювати зручно. І по цимбалах, що справжні громадські організації в скляних шпаківнях офісних центрів зі шкіряними кріслами не народжуються апріорі. Що лідери і організатори будь-яких суспільних процесів апріорі не ховаються в тінь…
«Як ітиму звідси, вивчу в холі вказівник фірм, які тут працюють, — думаю. — Власник будівлі чи найбагатшої контори саме й розкручує це “Кресало”…»
— …тому ми усвідомлюємо величезну відповідальність, яку беремо на себе, — голос пані Півник повертає мене до реальності.
— Розумію, — обережно підтримую розмову, намагаюся прикинути, як довго протримається «Кресало»: бездарно розкраде гроші спонсорів і помре чи встигне хоч раз кукурікнути.
— …і шукаємо передусім небайдужих людей, які поділяють наші ідеї! — продовжує пані Півник.
Насторожуюся: дивно. Розмови про «небайдужих людей» у таких конторах починаються пізніше. Коли спонсорські гроші розкрадені, платити нема чим, а використати ідейно-натхненних ще хочеться.
— Перепрошую, — уриваю нескінченний монолог пані Півник. — Може, Леся Ігорівна не зовсім коректно пояснила, чого від мене чекають у «Кресалі»…
— Нам потрібна людина, яка зможе красиво, привабливо, переконливо і чітко формулювати наші ідеї у найрізноманітніших формах для… широкого вжитку! Зможете?
— Були б ідеї, — відказую, усміхаюся мимоволі: певно, з небайдужими тут проблема.
— Ми всі працюємо день і ніч! — кукурікає пані Півник, хоча, крім неї, в офісі всеукраїнської організації — тільки я. А що я?
— Тоді і я не підведу, — запевняю.
— Прекрасно! Почнемо зараз, — пані вже підсуває ближче до мене чималий стос паперів. — Прочитайте, проаналізуйте. На ранок чекатиму вас із пропозиціями…
— Стривайте, — гублюся. І раніше мене намагалися змусити працювати безплатно. Але щоби так нахабно — вперше.
— Нема часу зволікати! Держава гине! Хто, як не ми…
— Вибачте, але ми не обговорили умов нашого співробітництва, — наполягаю.
— Що конкретно вас цікавить? — пані прикидається щирою альтруїсткою, яка сама безплатно вкалує і згуртовує навколо себе подібних.
— Леся Ігорівна озвучила мені суми винагороди…
Пані Півник мружить круглі оченята. Гребінь хитається обурено: дідько, які ж усі навкруги меркантильні! Відриває дупу від шкіряного крісла, йде до мене, підсуває стілець, підсаджується впритул. Ого! Та тут живуть таємниці!
— Леся — моя близька подруга. Раз вона порекомендувала вас, значить, ви того варті, — клекоче урочисто. — Тож буду з вами відвертою. Ми на початку великих справ. За півроку встигли сформувати лише бойове крило «Кресала», але цього замало. Зараз маємо закріпитися в регіонах, справ багато, тому фінансова дисципліна, особливо фінансова звітність перед спонсорами, — пріоритет у моїй роботі. Тому… — пані замовкає, насторожено дивиться на мене. — Тому давайте довіримо умови нашої співпраці паперу. Якщо виникнуть питання, все поясню.
Які питання? Ясно, як при повному місяці. Пані Півник іще вимальовує цифри у своєму блокноті, бо, певно, довіряє тільки його паперу, ще перекреслює одні цифри, а від інших веде лінії до третіх, аби довести мені всю логіку своєї карколомної пропозиції, та мені все зрозуміло: мушу розписуватися за 100 % гонорару у відомості, на руки отримуватиму 50 %, бо решту 50 % пані Півник хронічно кластиме до своєї кишені як винагороду за моє перспективне працевлаштування.