— Значить, Оверкові діти батькову хату дачникам продали, — розсудив Валєра ввечері, коли потомилися вкрай, сиділи біля столу, рубали макарони з ковбасою.
— Тільки дурний хату під зиму продає, — відказав Павло. — Дачники навесні щедрі.
— Значить, за копійки продали. А там же землі…
— В Оверка піч зі старовинної шамотки, — нагадав синові батько, бо нагоди заробити ніколи не пропускав, вже не одну піч разом із сином розібрали. Знали: тільки деякі дачники зберігають у куплених сільських хатах автентичність, а більшість псує їх ремонтами, шпалерами. І передусім намагаються здихатися старих печей і грубок.
— Дізнаюся, — відказав Валєра.
— Скажи дачниці: без грошей піч розберемо. Цеглу заберемо.
— Скільки нині за стару шамотку дають?
— І по двадцять, і по тридцять гривень за штуку.
На тому тему і закрили. Та наступного ранку вдосвіта Павло їхав «Нивою» повз хату померлого Оверка на кукурудзяне поле, де після комбайна чимало качанів лишилося. Поспішав, бо охочих на халяву набити кілька мішків дармовими кормами вистачало. Кинув байдужий погляд на подвір’я померлого діда Оверка — очам не повірив: аж на гальма! Посеред двору стояла стара жінка: сива, сухенька, років сімдесят п’ять чи вісімдесят, не менше, жакетик вовняний, з-під нього білий комірець, спідниця, як у вчительки, на ногах не капці гумові, в яких зручно на городі поратися, ні, — черевики. Закам’яніла. Дивилася в одну точку повз Перегуду, наче не бачила дядька. Притискала до грудей стареньку, колись елегантну шкіряну сумочку.
— У мами така сама сумка була… — згадав Павло. Засмутився: давно квітів на могилку не клав. До кладовища, де мама похована, двісті кілометрів по ямах, бензину гривень на вісімсот доведеться купувати, господарство лишати, а Перегудині кози більше молока дають, коли Павло їх доїть. Не Валєрик.
— До праці, — спрямував хід думок у правильне русло, двигун завів, уже на першу передачу. Зиркнув на жінку знову: так і стояла. Жакетик, білий комірець, черевики — геть на дачників не схожа. Наче з класу під час перерви на шкільне подвір’я вийшла подихати повітрям.
— Ну, то таке, — сам собі. — Кукурудза не чекатиме.
Зрушив. Метрів десять від Оверкової хати від’їхав, а всередині муляє. Аж виматюкався. «Ниву» заглушив, вискочив, пішов до Оверкового подвір’я.
— Добридень! — гукнув жінці ще здалеку.
Старенька озирнулася до Перегуди розгублено. Кивнула. Міцніше притисла до грудей шкіряну сумочку. Таку саму, як була колись у Павлової мами.
Ближче підійшов. Став біля хвіртки. Роздивлявся жінку прискіпливо.
— Я сусід ваш. Павло. Онде в кінці вулиці мій дім. А ви хто така будете?
— Наталя Іванівна Костомарова, — тихо відповіла стара жінка.
— Дачу купили?
— Перепрошую…
— Кажу: дачу купили? Правильно, що зараз. Під зиму дешевше. Якщо вам піч не потрібна, то я вам її безплатно розберу. Замість грошей за роботу заберу пічну цеглу. Добре? Вам вона на дачі ні до чого, а мені згодиться.
— У мене немає дачі! — упевнено відповіла жінка.
Перегуда глянув на стару із прикрістю:
— Зрозуміло. Свіже повітря, чиста вода, натурпродукт. Так? Назавжди сюди переїхали?
— Сюди?.. — жінка роззирнулася безпорадно. — А ми де?
От як пояснити! Назви в хутора нема і не було ніколи, бо раніше вважався віддаленою частиною близької Карасівки, та з часом вузький перешийок єдиної вулиці, яка з’єднувала хутір із селом, поруйнувався: люди виїхали, хати повалялися, перетворилися на поросле бур’яном і молодими берізками поле, яке відрізало з півтора десятка хутірських обійсть від села. Коли Перегуда вигідно купив добротний «МТЗ» і домовився з продавцем, аби той сам перегнав трактор на Перегудине подвір’я і тільки після того отримав гроші, то так пояснював маршрут:
— Від Києва сімдесят кілометрів їдеш трасою. Бачиш міст. Не доїжджаєш до мосту, повертаєш із траси ліворуч і двадцять кілометрів сунеш асфальтівкою. Проїжджаєш три села, в четвертому біля магазину повертаєш праворуч, виїжджаєш тим шляхом із села. Попереду ліс побачиш. Перед лісом знову праворуч повертай і ґрунтівкою ще десять кілометрів. Доїдеш до озера — вважай, що приїхав. Від озера вже хутір видно.
— Так ясно, «де ми», — й собі розгубився Павло. — На хуторі поблизу Карасівки.
— Як я опинилася на хуторі?.. — з наївним дитячим страхом прошепотіла стара жінка.
А Павлові звідки знати?! Дивився на стару жінку, і якби не та її порепана часом шкіряна сумка, кинув би щось на кшталт «вам, пані, видніше» чи «це я у вас дізнатися хотів» і попхався б за маршрутом на кукурудзяне поле, та в душі муляло. Хвіртку розчахнув, увійшов на подвір’я, швидким оком оцінив усе, що тут по Оверкові лишилося, а лишилося чимало: під сараєм старе залізяччя, яке на брухт можна здати, міцних акацієвих стовбурів із десяток під парканом (як досі не розікрали?), біля хати порожні бутлі трьохлітрові не побиті, цілісінькі. Усе б Перегуді згодилося.
Пішов до жінки — сто питань на язиці, і вже б попитав (і чого стовбичить на Оверковому подвір’ї, і з ким сюди приїхала), та все ніяк не міг визначитися, як до старенької звертатися, бо пнувся, як зазвичай тут старих кличуть — «бабцю» чи просто «Іванівно», та язик не повертався так казати.
— Наталю Іванівно, — мовив врешті, як учень учительці. — Може, разом згадаємо, яким вітром вас сюди занесло. От ви де живете? Пам’ятаєте?
— Звичайно, — прошепотіла старенька. — На Подолі. Вулиця Хорива.
— Так ви зі столиці? Он як. І в паспорті так записано?
Закивала: так, так. Відкрила стареньку сумочку, а там повно папірців: так би й порозліталися, якби Перегуда не вхопив їх вчасно. Тримав у руці, розглядав прискіпливо. Жінка не зважала.
— Це не мої папери, — тільки і мовила, продовжуючи шукати в сумці паспорт.
— Як «не ваші»?
Павло до паперів, а в них усе чисто розписано: що громадянка Костомарова Наталя Іванівна, 1939 року народження, придбала житловий будинок за номером 5 площею 60 метрів квадратних у селі Карасівка по вулиці Механізаторів зі шматом землі на 18 соток. І на кожному папірці декілька печаток-підписів: усе серйозно. Перегуда аж згадав: так і є! За часів, коли хутір іще був частиною Карасівки, єдину хутірську вулицю було названо на честь механізаторів. У Перегудиному сараї десь і досі лежить табличка «вул. Механізаторів, 8».
— Так теє… Наталю Іванівно, — до старенької. — Папери ваші. Тут усе про вас.
І взявся розтлумачувати старенькій про купівлю-продаж нерухомості: мовляв, може, забули, як поміняли Київ на Карасівку, чи, може, діти переселили вас сюди і не попитали, чи згодні. Діти — вони такі. Павло сам свого часу материну хату, що стояла за 200 км від Карасівки, продав, а матір до себе забрав, і хоч мати не дуже зраділа, проте і не гнівалася. Єдине, що попросила: щоби син поховав її поряд із чоловіком, тож, коли матері не стало, довелося Перегуді перти труну з материним тілом на старе кладовище за 200 км.
Старенька облишила шукати паспорт у сумці. Дивилася на Перегуду розгублено.
— Нащо мені ця чужа хата? Я живу в Києві, на вулиці Хорива, і своєї квартири не продавала. Як би я змогла?