— Подобаюся? Я тобі подобаюся? — все шепотіла Павлові у вухо.
— Кому б така не сподобалася, — сказав дівчині вранці, коли прокинувся в наметі: спокійний, розслаблений, яким бував завжди після чергової спроби обламати власну, самим собі напророчену карму, а вона увійшла до куреня — худа, сумна, у тому коротенькому сарафанчику, з тим фінгалом під оком, і знову спитала: «Я тобі подобаюся?» Та при білому дні Павло врешті побачив не тільки фінгал, бідну одежину і ідіотські червоні плями лаку на нігтях побитих дорогами ніг, а ще й наполохані сині очі, бліду шкіру і чорне густе волосся аж до грудей. Кому б така не сподобалася? Гарна…
— Корейці кажуть: ваш бусик уже поремонтували, скоро на поле приженуть, — мовила обережно.
— Значить, далі поїдемо.
— А ви куди?
— До моря. Приватний пансіонат будуватимемо.
— Класно тобі. А мене корейці вигнали. Сказали, щоби забиралася.
— А чого це вони раптом?
— Я ж уночі мала цибулю стерегти, а я біля тебе до ранку просиділа. Ти спав, а я дивилася на тебе.
— Нащо ж ти сиділа-дивилася?
— Бо дуже сильно полюбила тебе.
У Перегуди так щелепа і відпала. Твою дивізію! Ще ніхто з жінок і ніколи після випадкового сексу не казав Павлові «люблю тебе», та ще й «дуже сильно». Якщо чесно, взагалі ще ніхто нічого такого не говорив. І що він має на те відповісти? «Добре»? Чи — «твої проблеми»?
— Чуєш. А як тебе звати? — бовкнув розгублено.
— Альонка.
— А я — Паша. Тобі скільки років?
— За місяць шістнадцять виповниться.
— А чого не в школі?
— Щоби в школу ходити, треба додому повернутися.
— А чому не повертаєшся?
— А що мені там робити? Дивитися, як мамка з батьком удвох п’яні по хаті валяються, а як протверезіють, женуть нас із братом по сусідах просити хліба?
Замовкла. Дивилася повз Павла, вуста тремтіли, а очі сухі, злі. Лиш головою хитнув: бачив у Карасівці таких сусідських дітлахів, немитих, нечесаних, бігали селом, як ті цуценята покинуті. Гримнеш на них — вишкіряються, зараз вкусять, а як по голівці погладиш — припадуть, обіймуть і не відірвати.
— Так ти… теє… куди тепер? — тільки й мовив.
— Можна я з тобою до моря поїду? — припала, обійняла. І як її відірвати?
— Я не розважатися їду, вкалуватиму з ранку до ночі. А ти що там робитимеш?
— Житиму з тобою. Кохатиму тебе, — сказала. І додала: — Бо я тебе вже дуже сильно полюбила.
І останній аргумент:
— Я ж тобі вчора вночі сподобалася, правда?..
Сказати, що Перегуда — повнісінький йолоп, що повірив малій і сам полюбив: аж ніяк. Але перспектива мати поряд із собою гарненьку молоду і дуже вигадливу в сексі дівчину неабияк утішала і вабила. І шляхів до відступу — мільйон. Це ж не він упав перед малою на коліна і заприсягся все для неї зробити, аби тільки була при ньому. Сама нарвалася. Та й шкода її: така зелена, така гарнюня і така вже погублена. Геть пропаде, якщо біля нормального чоловіка не загальмує. А Перегуда — нормальний. Роботящий, до пляшки не прикладається і заощадливий: гроші на вітер не викидає, то й на дівчину багато не витратить. «Які на неї витрати? Та ніяких», — запевнив себе наївно.
І понеслося. Тільки й устигав на Альонку грошики фінькати. У приморському курортному містечку бригада розмістилася у вагончиках при будівництві, а Перегуді з Альонкою довелося винайняти кімнатку в хаті неподалік, потім з’ясувалося, що Альонці конче потрібні новий купальник, джинси і кросівки, спеціальне лезо, щоби волоссячко на різних ділянках тіла голити, сонцезахисні окуляри, курточка на осінь, нова туш для вій, щипці для укладки волосся… І скільки б мотлоху не купувала, список ніяк не скорочувався, бо щодня в Альонки виникали нові потреби. І варто було Перегуді лиш наміритися спитати, нащо те все, завжди випереджала запитання: граціозно скидала одяг, завмирала посеред найманої кімнатки, нахабно дивилася на Перегуду — гола, зваблива.
— Ти ж не жлобяра? — питала насторожено, та все ж відступала на крок, аби встигнути втекти, якщо мужчина раптом вибухне, вхопить її за волосся — та по щоках!
Перегуді і на думку не спадало припинити несподіваний зв’язок банальним мордобоєм, але за три місяці, перерахувавши залишок грошей, які відкладав не перший рік, зрозумів: час закінчувати ту фігню, бо іншим словом їхні стосунки і назвати не наважувався. І справа не тільки в грошах, які Альонка невпинно витягувала з Павла, розплачуючись сексом. Аби ж тільки гроші. Та вже за кілька днів після приїзду до курортного приморського містечка Перегуда з подивом відзначив, що в Альончиній голові вибудувана чітка система світосприйняття, де жінка має тільки сидіти вдома, пестити себе, витрачати на те чоловікові гроші, а йому за це — секс.
— А їсти зварити? — питав.
— Дай гроші, піду і куплю нам поїсти, — відповідала.
— А попрати, поприбирати?
— А тобі важко свою робу в пральну машинку закинути?
— А ти навіщо?
— Щоби любити тебе. Я ж тобі подобаюся? Ти ж хочеш, щоби про мене казали: «У Перегуди крута тьолка». А хіба я крута, коли в мене навіть мобільного немає? І навушників, і… — щоразу поповнювала перелік необхідного, гребла до себе, бідолаха, все, що бачила.
Та і те було не найприкрішим. Спливло не більше місяця, як Альонка стала зникати з найманої хати на цілий день. Поверталася, коли вже вкрай утомлений Перегуда сам встигав зорганізувати таку-сяку вечерю, підсідала, хапала руками їжу з Павлової тарілки, обережно огризалася, коли питав: де була?
— А що? Що я такого зробила? Просто гуляла. Чи мені цілими днями в чотирьох стінах сидіти?
— І як гуляєш? Трахаєшся з усіма підряд? — не відставав.
— Та ти що? Отак ти про мене думаєш? А я не така! Я тільки тебе люблю! Дуже сильно!
Та ті слова давно втратили для Перегуди магічну силу. «Хоч залийся своєю любов’ю. Тільки вже без мене», — вирішив і одного вечора прийшов додому раніше, щоби самому зібрати в одну торбу всі Альончині речі, а як дівча повернеться з гульок, дати торбу в руки і сказати: «Давай уже… Відвали, мала!» Та, на превеликий Перегудин подив, Альонка стирчала вдома: скрутилася на дивані, ридала гірко.
— А чого ти тут? — спитав, не втримався.
— Мені гроші потрібні, — почув звичне.
— А нащо?
— На аборт, — розмазувала по щоках сльози, бідкалася. — От навіщо мені дитина? Не хочу! Ти мене покинеш, а я залишуся з малим на руках. Я знаю! Знаю! Ти давно на мене злишся, тільки не показуєш цього. А я все бачу: скоро виженеш мене, і все, пропаду.
— Не вижену, — видушив.
— Тоді женися на мені, — схлипувала, дивилася на Павла насторожено.
— Як я на тобі женюся? У тебе навіть паспорта немає.
— А я поїду додому і зроблю собі паспорт.
— Давай так зробимо. Народиш дитя, разом до твоїх поїдемо. І паспорта зробиш, і поженимося, — говорив, сам собі не вірив. Куди пнувся? Нащо ту малу до себе прив’язував? Вона ж, крім сексу, більше ні на що не здатна — і лінива, і корислива, і брехлива, і дурна: жодної книжки за все життя, мабуть, не прочитала. І річ не в тім, що не було в неї в анамнезі ані краплі світла! На це Павло не нарікав, та усвідомлював інше: за три місяці життя поряд із ним Альонці й на думку не спало бодай якось змінити своє розгульне, паразитичне, безглузде існування. «Але мою дитину носить», — єдиний аргумент перекреслив усі мордування. Малу обійняв, до себе пригорнув:
— Кінчай уже рюмсати. Тобі тепер не можна.
— А ти мене не покинеш?
— Ніколи.
За місяць після народження малого Валєрчика Альонка зібрала у дві великі торбини не тільки те, що встигла накупити собі на Перегудині гроші, а й усе, що сам Перегуда купував для спільного їхнього життя: постільну білизну, ковдри, посуд. Випатрала Павлову заначку до денця, навіть прихопила улюблену Перегудину бейсболку: чорну, з червоним хижим орлом над широким козирком, — і зникла з курортного містечка, наче ніколи її тут не існувало. Коли ввечері після роботи Павло повернувся до найманої кімнатки, то знайшов лише маля у засцяному підгузку, яке захлиналося від плачу.