— Це ж як?
— По-людськи…
Замовк. Усвідомив, що саме вилилося назовні, та геть не розгубився, бо раптом зрозумів: так і хоче. По-людськи.
— А як це — «по-людськи»? — Тася всміхнулася зажурено: чи то від коньяку, чи то від спогадів.
— Сам не знаю. У мене ще такого не було, — признався. І ніби — перед прірвою: хибний крок — і смерть. Узяв Тасину руку обережно, видихнув і раптом, несподівано навіть для себе, поцілував гарячі жіночі пальці. Захмелів, розтанув-розлився не калюжами — чистим дощем.
— Можемо в ліс піти, — заговорив-заспішив, бив словами-краплями. — Там зараз снігу чистого намело. З гори на санчатах покатаємося, як молоді. Чи теє… в ресторан, якщо хочеш. Чи в кіно. Та куди завгодно, Тасю! Як скажеш, так і буде.
Життя враз стало прекрасним і до біса зрозумілим. Про бабцю вже не мордувався: хай живе в Перегудиному домі до смерті, раз якесь падло так із неї позбиткувалося. А Павло навколо Тасі на крилах кружлятиме, та не пузом по землі, а високо, куди не долинають ані плітки, ані осуд, ані насмішкуватий сарказм. Перестав забувати голитися, роботу по господарству старався вкласти в білий день, щоб увечері не до кіз та курей — до жінки. І таким став простим у бажаннях: ото би дивитися йому на Тасю чи поряд бути, і доста. Лиш синові повторював дедалі настирніше:
— Дивись, не накосяч перед армією. Дівку чпокнути — то не головне.
— Нотаріусиха тобі такі думки навіяла? — Валєрчик скоро доколупався до змін у батьковому характері, та ставився до того поблажливо, незлобливо. Все одно навесні у військо: покине дім, а чи повернеться — хтозна, бо війна ж. Воно і на краще, думав, що тато не сам-один на хуторі лишиться: і бабця стара поряд вошкається, і галаслива нотаріусиха, може бути, сюди переїде.
— А Тася тут до чого? — обурювався Перегуда. — У мене і своя голова є. Повір: усі косяки до людини повертаються, бо в косяків, Валєрчику, строку давності немає.
— Так ти зараз косяки відпрацьовуєш чи все серйозно? — спитав син.
— Думав, що косяки, а вийшло серйозно, — признався Перегуда. На Валєрчика глянув насторожено. — Ти ж не проти?
— От повернуся з армії живим, на хутір приїду… Якщо кіз більше стане, а наш козячий сир уся країна їстиме, тоді і скажу, що не проти. А доти зачекаю. Бо хтозна, куди тебе твоя любов заведе, — не по-юначому мудро відказав Валєрчик, та з усіх його слів Перегуду розшматувало лише те, як спокійно і безбарвно син констатував: от повернуся з армії живим. У скроні — дзвони: твою дивізію! А як не повернеться… живим?!
— Давай заплатимо. І вдома залишишся, — запропонував уже навесні, коли на хутір почали надходити повістки, а Валєрик все частіше мотався в райвійськкомат.
— Облиш.
— Чому?
— Уже налаштувався. Піду і все, — відповів, наче крапку поставив: упертий, як батько, — сперечатися марно.
Хіба Перегуді від того легше? Мордувався, ніяк не міг знайти точку відліку, аби підтримати сина беззастережно і абсолютно. Товкмачив собі: війна, хтось же має… А в мізках гірке: як війна, то мали б усі… Усі! І він, Перегуда, і решта люду стати на захист від іншого люду, бо як озирнутися, то тільки так і було: споконвіку одні люди билися з іншими людьми. А в чому сенс? Нащо одним людям з іншими битися? Хіба то по-людському?.. Може б, поговорити слід, раз уже Бог дав людям мову та мізки, аби робити хоч якісь висновки?
— А з ким говорити? Де їх знайти, тих людей, з якими можна поговорити? Чи знайду до весни? — все думав, ніяк второпати не міг.
Весна принесла не тільки тривоги за сина. Стара бабця Костомарова, яка за зиму, здавалося, призвичаїлася до життя в Перегудиній хаті зі зручностями, — як не куняла тихо на старенькому тапчані, так до блиску натирала посуд і плела чудернацькі ланцюжки з мотузок, — раптом ожила, занервувалася, засовалась. Щоранку збирала свої лахи, ставала біля вікна та все виглядала маршрутку, щоб у Київ додому їхати, і годі було переконувати її, що можна і на стілець біля вікна сісти.
— Краще добре вимий руки, Миколко, — відповідала зі своєї реальності, а іншої для неї вже не існувало.
— Це ж добре, що Валєрчик поки що вдома, — розповідав Павло Тасі. — Як бачить, що бабця вже геть на ногах не тримається, то якось умовляє її перепочити. А що робити, коли в армію поїде? Не буду ж я біля бабці цілий день у хаті сидіти і стерегти її? Мені справ вистачає! Саму доведеться у хаті лишати. Боюся, вона отак колись упаде і вже не підніметься.
Отоді-то Тася і запитала: мовляв, це ж та стара жінка, яка торік восени в неї оформляла купівлю Оверкової хати? А чому вона і досі у Павла товчеться? Холодів уже нема, всі старі, що на зиму до дітей прибивалися, давно до своїх осель повернулися.
У Перегуди аж язик засвербів, так хотілося викласти Тасі свою версію брудної оборудки, яка загнала стару киянку на далекий хутір, та не наважився. А раптом Тася подумає, що Павлові і досі цікаві деталі тої оборудки? Що він до Тасі залицяється тільки заради того, аби докопатися до суті брудної схеми? Ще розсердиться, прожене.
— Роботи з сиром багато, — збрехав. — Бабця хоч і квола, а допомагає.
— І як із сиром? Усе добре? Рухається справа?
Ще й як добре! От тільки дві натхненні радості в Перегуди: Тася і сир.
Зимові експерименти з сирами — міні-сироварню купив, рецепт неповторний шукав, чого тільки не додавав: і трави, і сухофрукти, і горіхи, і ще один таємний інгредієнт, про який затявся хоч комусь розповісти, бо збоку то видавалося чудернацьким, але ж працювало, — вилилися в унікальну рецептуру, яка надавала козячим сирам Перегуди витонченого запаху-духу, приємної консистенції і делікатного смаку. Павло оцінив власні здобутки і перейшов до завойовницьких планів завалити столицю своїм натурпродуктом. На початок весни вже три київські ресторани розірвали угоди зі своїми колишніми постачальниками, купували сир тільки в Перегуди, та Павлові і того здалося замало: вже придивлявся до крамниць, які декларували продаж виключно екологічно чистих продуктів, записався на продуктові ярмарки, що регулярно відбувалися у столиці.
— А влітку на Європу піду, — будував плани, не зважав на загрозливі есемески: систематично надходили від колег-сироварів, які завдяки Перегуді залишилися без угод зі столичними ресторанами. «Ви свої сири робіть конкурентними, а не погрозами розкидуйтеся!» — відписував роздратованим лузерам. Констатував подумки: все добре. Хіба не добре?
До нотаріусихи теж уже ходив, не криючись, і коли хто з приятелів тільки пробував підштрикнути, — мовляв, і нащо було так довго перебирати, Павко, однаково в результаті зупинився на підстаркуватій Джульєтті? — дивився на сміливця хоч і стримано, але так чорно-похмуро, що той без слів читав у Перегудиному погляді безліч неприємностей особисто для себе, збавляв оберти, додавав поблажливо, що Тася хоч і немолода, та геть непроста баба, що всього в житті досягла сама, бо довбала ту скелю, куди тим каменярам; що вони б і самі не проти до Тасі та її добробуту підкотитися, деякі навіть пробували, та тільки пообпікалися, а Пашка, значить, вогню не боїться. Ну-ну… Пір’їна в дупу, Бог у поміч! Плітки відступали, цікаві ховали до часу голки блюзнірського кепкування, і тільки одне запитання час від часу проривалося на язики: вже переспав?
— Переспав із Тасею? — ніяк не вгамовувалися. — Чого мовчиш, Перегудо? Невже і досі не спробував баби? Бо якби спробував, то не втримався б, похвалився!
І що відповідати? Якби комусь із цікавих спало на думку підпоїти Павла аж настільки, щоб із нього правда полилася, чи підключити до детектора брехні і мордувати, поки все до останньої дрібнички-полунички не вихлюпне, то такі б дивні речі почули. «І здався вам той секс? — сказав би. — Та ні, я не проти. Бо ж діти. І для здоров’я. І природа. І розслабляюся завжди після сексу, сам не розумію чому. Може, десь на небі хтось за це мені хрестик у заслуги ставить. За те, що недарма метушуся, щось таки вихлюпую назовні. Ну, тобто роблю свій логічний внесок у збереження людства на Землі. Хтозна. Та тільки там, на небі, хтось недобре придумав, щоб діти народжувалися просто від сексу без резинки. Діти ж — не СНІД. Треба щоби від любові. Щоб по-людському, бо от Валєрчику моєму пощастило, що сучка здиміла, а я його не покинув, а воно ж не завжди так. І нащо після того спермою розкидатися? Може, варто собі раду дати, а не новими дітьми землю засівати? Бо як починаєш про те думати, так враз хочеться не просто сексу, а щоб душа співала. І Галі Шовкоплясиці так сказав, коли приперлася і почала: “Павко, а я чого прийшла… Сашка вдома нема, а я все згадую, як ти мене трахнув тоді, коли свердловину бурив. Може, повторимо?” — “Іди додому, Галю”, — сказав їй. А вона: “А чого?” А я їй: “Та того, Галю, що від тебе моя душа не заспіває”. А вона: “Тю, ти дурний, Перегудо, чи що? Я трахнутися з тобою хочу, а не пісні співати!” І як їй пояснити, що то таке, коли душа співає? Та не сумні пісні зажурені, не марші і гімни, а щось радісне, весняне, пташине. Щоб… от грієш молоко на сир, і радісно, бо є щось попереду! Точно є! До Тасі мчиш — те саме. І думки лишень одні: зберегти радість того, що тягне до Тасі, як магнітом, а чи буде секс попереду, чи Тася інакше вирішить — байдуже. Не те щоби не хотілося. Нащо собі брехати? Тільки подумаю про Тасю чи уявлю її — вже готовий. Та хочеться не просто сексу, а близькості: до біса сильно хочеться повільно роздягнути її, вкласти на постіль, обійняти, притулитися до неї, завмерти і одного від себе вимагати: не розридатися. Бо коли ця фантазія вкотре заливає мозок і серце, думаю лише про це: щоб не розридатися. І про резинку думаю. Бо, думаю, не зможу до Тасі з резинкою підступитися. Отакий парадокс у мене всередині утворився…»