Не так! І Перегуда геть не так уявляв собі першу близькість із Тасею. Сам же навигадував: щоб усе по-людському — обережно роздягти, влягтися поряд із нею, притулитися до голого Тасиного тіла і плакати. Чи вмовляти себе не розридатися від щастя.
Сталося не так, як гадалося. Сльози — і з Тасиних фантазій, і з Перегудиних мордувань — повисихали від спеки бурхливих пристрастей. Підлога — за постіль: до такого блиску вичистили її власними тілами — раділа й сяяла. Вікна — броня: рекламу можна знімати про такі вікна. Подвійний склопакет, абсолютна звукоізоляція, і то таки правда: вже як Тася стогнала під Перегудою, а знадвору того ніхто не почув. І хоч Павло впорався швидше, ніж сподівався, та не відкинувся на спину, як зазвичай, не закурив, аби насолодитися розслабленням, яке завжди відчував після сексу, — притулився до розпеченої Тасі: набратися від неї сили, відчути здатність підкорити жінку ще раз. Ще! І не запитав легковажно: «Ти як? Тобі добре було чи так собі?» А мав би: жінка дебютувала сьогодні, а то діло непросте. І тільки коли Тася раптом видихнула збуджено, перекотилася на Перегуду, приминаючи його під себе, відчув, що знову готовий розпалювати полум’я, констатував переможно: «А тобі сильно сподобалося, Тасю. Бач, як завелася», — та вголос сказав інше:
— Така ти мені чиста.
…З підлоги встали, коли впала ніч. Прикрилися одягом, совали по вітальні, немовби не розуміли, що саме тепер мають робити, мовчали, косували одне на одне, бо кожен ще на своїй хвилі ніжився у післясмаку довгоочікуваної близькості. Слова — уривки думок.
— Обручка… — Тася згадала.
— Та тут десь, — він їй. — Пошукати?
А вона:
— Та хай.
І додала:
— Може, іще чогось скуштувати хочеш?
Усміхнувся: ох, хитра. Вона ж не про котлети? Невже сама ще й досі не наситилася? Якщо так, то хай на завтра сили збереже, бо хоч Перегуда і готовий знову на підлогу Тасю завалити, та має зупинитися: зранку з дому здимів, а там бабця стара сама скніє. Їхати тре’.
А Тася:
— Чи вже стелитися? Я таки дістану з шафи нове простирадло.
Розсміявся, бо намацав у кишені штанів нові смугасті труси, які так і не надів.
— Що смішного, Перегудо? — насторожилася Тася. — Чи не хочеш на новому простирадлі спати?
— Чому не хочу? Хочу, але ж на хутір час.
Здивувалася. Аж совати вітальнею перестала.
— Так ти не залишишся? — спитала й аж зажурилася.
— Тасю…
— А обручку тоді навіщо приніс? Чи брехав, коли просив, аби заміж за тебе вийшла? Брехав? Обручкою і брехнею за цноту мою заплатив?
— Таке дурне кажеш.
— Тоді не йди. Тут тепер житимемо.
Аж виматюкався подумки.
— Тасю, мені до тебе разом із козами, курми, конякою і трактором переїхати?
— Нащо воно мені?
— А куди мені все добро подіти? Знищити нанівець?
— Та хоч спали, бо щось я не розумію: ти за кіз своїх триматимешся чи за мене? — мовила раптом із таким викликом, що Павлові аж очі гнівом залило: ох і характер в нотаріусихи! Не змінився з роками! Ще гоноровішою стала!
Схопив той гнів, на шмаття порвав: тримай себе в руках, чоловіче! Жінку винувато по плечу погладив.
— Знаєш, Тасю, — мовив милосердно-розважливо, як миротворець в епіцентрі страшного кривавого конфлікту. — Маю зараз на хутір їхати, бо завтра зранку на Київ сир везти. Підготувати все слід. Давай так: зі справами впораюся, увечері до тебе заскочу. Сядемо, поговоримо.
— Про що?
— Та геть про все, Тасю. Про нас. То навіть добре, що я зараз їду. Доба в мене. І в тебе, Тасю. Подумаємо, прикинемо, як нам краще буде.
— Нема про що думати, Перегудо! — розсердилася. — Я вже все вирішила!
— Е ні, рибко, — відказав. — Ми з тобою вдвох жити зібралися, тому і вирішувати все маємо разом.
Скільки їхав на хутір, стільки згадував ображений Тасин погляд: вийшла на поріг, дивилася Перегуді вслід, коли той ішов до «Ниви». «Хіба можна на Тасю ображатися? — розмірковував. — Вона он тільки сьогодні жінкою стала! Певно, в стресі. Меле язиком абищо. А чому? Та тому, що довго самотньою скніла. І запитати не наважилася, чи сподобалася мені як жінка, і через те психує, мордується. І я йолоп. Міг би сказати… Що сьогодні — найкращий день у моєму житті…»
Згадав, як уранці ще з перепою сина до війська проводжав.
«Ні, день таки тяжкий, — поправив себе. — А от вечір — найкращий у житті».
Перед очі — гола Тася на підлозі: збудився, звеселився. Як не крути, таки трахнув нотаріусиху, хоч і не так, як планував: не по-людському, а як вийшло. І що з того? Головне, що результатом лишилися задоволені. Обидвоє.
Обидвоє?
Твою дивізію! Зупинив «Ниву» за метр від власного обійстя, дурні думки в голову. От халепа! Він, звичайно, бовдур, бо не сказав, що Тася — найкраща жінка з усіх, яких йому підкидало життя. Але ж і Тася не розридалася від щастя. Не сказала: «Пашко! Який же ти суперовий мужчина. Ти ж мене нині довів до повного божевільного щастя. Отепер тільки моє життя по-справжньому і починається!» Не сказала. Невже не сподобався?
«Та ні! — сам собі. — Якби не сподобався, вона б на мене не лізла знову і знову. І відпускати від себе не хотіла. Сподобався!»
Усміхнувся переможно, пішов до хати, в якій бабця Костомарова від ранку каменем сиділа біля вікна.
— Наталю Іванівно? Ви тут як? Усе гаразд? — спитав. — На свайбі погуляти хочете? Бо я, здається, скоро ярмо собі на шию повішу.
Бабця обернулася до Павла, глянула на нього ясно.
— Не буде у вас весілля, Германе, — відповіла зі своєї реальності.
6.
Уранці наступного дня Перегуда загадав: якщо з сирами в столиці проблем не виникне, страхітливе бабине передбачення ніколи не збудеться. А щоб забути його остаточно, Павло покладе те передбачення в уявну сірникову коробку, закриє її, кине в глибоку яму, заллє бетоном, а зверху поставить табличку: «За своє думайте, бо повиздихаєте від заздрощів!» І Наталі Іванівні сказав, коли вже поскладав контейнери з сирами в «Ниву» і намірився мчати на столицю, та все ж повернувся до хати, хоч не було в тому геть ніякої потреби: за своє думайте!
— А вам є про що! Це я вам не про маршрутку на Київ! Немає у нас ніякої маршрутки і не було ніколи, — роздратувався, кидав у бабцю правдою, мов камінням. — І вам та маршрутка ні до чого. Нема вам куди повертатися, ось що я вам скажу. Обдурили вас лиходії, тому доля вам отут при мені доживати, бо я ж не тварюка, на вулицю не вижену! І в Оверкову хату вам переселятися не слід, бо як ви там сама? Ніяк. І оце у зв’язку з цим усім… — замовк, на ошелешену бабцю глянув. — У зв’язку з цим усім, думаю, час вам, Наталю Іванівно, на мене Оверкове обійстя переписати. У мене і ця… нотаріусиха знайома є, допоможе. Якщо чесно, мені те обійстя — як кобилі п’ята нога. І без нього клопоту аж по вінця. Але якщо не перепишете і помрете, не дай Боже, то тоді Оверкова земля роками бур’янами заростатиме, а хата розвалиться. І нащо мені все те під боком? Ще злодюжки які там прихисток знайдуть. Та я краще вже зараз Оверків город під картоплю перекопаю. Це ж слушна ідея, скажіть?