— Ні з ким так не можна, — відповів Перегуда. — Ти мені краще скажи, де сирами розживатимешся?
— У тебе.
— Щось я не розумію.
— Тобі угода потрібна чи сири продавати?
— Сири.
— Тоді продавай мені їх і далі, але без угоди. На довіру, на моє слово. Мого слова тобі достатньо?
— Як партизани, працюватимемо? У глибокому підпіллі?
— А що робити? В Україні живемо. Війна.
Перегуда головою захитав: так-так. На Гіві глянув:
— А що мені з двома іншими ресторанами робити? Теж піти до них, запропонувати попартизанити трохи?
— Навіть не потикайся! Якщо одразу всі три ресторани, з якими ти співпрацюєш, відмовляться не тільки від тебе, а й від твоїх конкурентів, ті одразу допетрають, що ти розпочав нову гру. І хтозна, чим ударять у відповідь.
— Тоді мені — гайки, — сказав Перегуда. — Бо мені зменшувати обсяги ніяк не можна.
— А ти їх не зменшуй!
— Як? Може, ти, Гіві, забиратимеш у свій ресторан сири, яких на три ресторани вистачить?
— Та може бути. Я ж сказав, що і далі купуватиму в тебе сири, але ще не сказав, за якою ціною.
Серце впало: Перегуда напружився, уп’явся поглядом у порожню чарку. Схопив графинчик, налив повну. Узяв її важко, заковтнув.
— Та-ак… Оце вже, відчуваю, справжня ділова розмова починається.
Гіві виявився не тільки стратегом, а і вправним бізнесменом.
— Сам подумай, — сказав Перегуді. — Ось на одній чаші терезів — ти зі своїми дорогими сирами. А на другій — твої конкуренти з досить непоганими сирами, а також з армією, якою вони обзавелися. Завтра ті патріоти припхаються сюди, поб’ють мені вікна чи підпалять ресторан, скажуть, що я грузинський гандон і що працюю на Кремль. І в чому мій зиск?
— А ти щось казав про самолюбство. Що так не можна.
— Не можна. Тому мені потрібен додатковий зиск, страховка, навар за ризик. Щоб вистачило грошей хоч нову шибку у вікна вставити, якщо справа набере радикальних обертів.
— І що пропонуєш? — видушив Перегуда, молився подумки: хай Гіві десять відсотків від ціни відгризе, а краще б п’ять чи три.
— Купуватиму в тебе на двадцять відсотків дешевше, — сказав Гіві. — Розумію, ти ошелешений. Але не все так погано. Вважай, що починаєш оптову торгівлю. Забиратиму в тебе весь нинішній обсяг товару, надлишки сам перепродаватиму вже за своєю ціною. А тобі не доведеться Києвом мотатися у пошуках ринку збуту. Цим я займуся, а ти можеш сміливо нарощувати обсяги і молитися, щоби твої кози доїлися.
— Що з моїми козами станеться? — тільки й прошепотів Перегуда. Пропозиція Гіві нагадувала діряве решето, крізь яке провалювалися не тільки гроші, але й Павлові гордість, самолюбство, оптимізм і життєві сили. З одного боку. Бо з іншого — в решеті ще міцно, як збитий сир, трималися купи Перегудині впертість, працелюбство і два живі стимули не опускати рук: Валєрчик і Тася.
— Якщо домовилися, тоді не барися, — Гіві підвівся з-за столу, торкнувся Перегудиного плеча. — Зараз же їдь до двох інших ресторанів… Хто там у тебе в списку? Італійський ресторан на Печерську і варенична? Їдь, розривай із ними угоди. Тільки без пояснень. Без посилань на брудні методи конкурентів, їхніх бойовиків. Не треба, Пашо. Тепер це наша комерційна таємниця. Якщо ті два ресторани почнуть співпрацювати з твоїми конкурентами, то конкуренти повірять, що ти виконав їхні умови. Для ресторанів це, звичайно, збитки, а для нас — плюс.
«Особисто для тебе, Гіві, величезний плюс, — раптом зрозумів Перегуда. — Усе ж просто, як і те, що засрану дупу треба підтирати. Ти отримуєш мої гарні сири за копійки, перепродуєш їх десяткам інших ресторанів, ще й підкошуєш італійський ресторан на Печерську і вареничну, які залишаться без моїх сирів. І конкурентів особисто в тебе, Гіві, поменшає. А клопоту не додасться…»
Підвівся, у Гіві поглядом уп’явся. Узяв графин з чачею, налив собі вже третю повну чарку, випив.
— Чуєш, Гіві. Часом не ти всю цю байду заварив?
Гіві не образився. Розсміявся. Перегуду за плечі обійняв — посунули до виходу удвох.
— А красива б схема вималювалася, скажи?
— Ти?
— Ні, Пашо, не я. Вибач, але для мене ти надто вже дрібна персона, щоб заради твоїх сирів витрачати ресурси і справжню виставу влаштовувати. Але не заперечую: був би йолопом, якби не скористався твоїми проблемами. Це з одного боку. Бо з іншого — якби ти був непорядною людиною, я б і пальцем не ворухнув, аби тобі допомогти. А моя пропозиція — це реальна допомога. Згоден?
«Повним йолопом почувався б, якби не погодився», — подумав Перегуда.
Їхав на Печерськ до італійського ресторану, потім до вареничної вже в сутінках — п’яний, розбурханий, злий. У голові знай одне: вже доста подій на сьогодні, доста! Розірвав угоди, наче серце на шмаття порвав.
— Кози повиздихали, — повідомив замовникам чужим механічним голосом. — Якась тваринна холєра. Чи чума. З хутору щойно подзвонили. Сказали: Пашко, нема в тебе більше кіз, за день згоріли. Так я теє… напився з горя. Простіть. Поїду. Ще якось додому треба дістатися поночі.
Тільки на темряву і сподівався, коли пізнього вечора потиху виїхав із Києва, бо впевнився: день закінчився, а з ним і всі його проблеми. Хіба що одного має побоюватися: поліцейських, які можуть зупинити «Ниву», принюхатися до водія, а Гівина чача ще не відпускала, колобродила. І з рота, певно, тхнуло на кілометр, тому…
«…Потиху, потиху», — вдивлявся у порожню дорогу, намагаючись відігнати розпач. На сьогодні вже справ нема, а отже, і проблем.
Згадав, що планував увечері серйозно, але милосердно поговорити з Тасею про подальше їхнє спільне життя. Що бабці обіцяв розтлумачити, хто в світі — сука, а хто — порядна людина. Проте одне нахабне перегодоване падло все ж внесло корективи в ті ймовірні розмови, бо після зустрічі з Германом Перегуда під іншим кутом дивився тепер і на Тасю, і на бабцю Костомарову. Слів для розмов із ними, може, поменшало, а от думок додалося. Та хіба він має вихлюпувати їх сьогодні?
— Завтра буде день, — прошепотів. — На сьогодні беру цю… перерву.
7.
Настінний годинник із гіпсовими янголами над циферблатом у Тасиній вітальні показував 23:45, коли хтось стукнув у її вікно.
«І нащо після того взагалі заміж виходити? Аби щоночі рвати серце і шукати свого чоловіка, бо він десь вештається?!» — роздратувалася, бо хоч нова її реальність, у якій тепер домінантно позиціонував себе переможець її цноти і потенційний законний чоловік Павло Перегуда, і надихала, але і тривожила не менше.
Невже в усіх так? Аби вчора до ночі з розуму зводив, а на ранок і сліду його не знайти? Наївна в сімейних справах нотаріусиха ж повірила: увечері обговорять засади, на яких будуватиметься їхня щаслива родина. Підготувалася: у Києві вдень устигла не тільки на семінарі відмітитися, але й магазинами пробігтися. Купила нову білизну зі стразами і мереживом, якусь смердючу рідину за скажені гроші, бо продавчиня упевнила, що «ця туалетна вода з афродизіаками перетворює чоловіків на покірних ласкавих цуциків: роби з ними, що заманеться», а Тася вже навіть бачила, що б хотіла з Перегудою зробити після того, як скине халат, лишиться в самих нових мереживних трусах зі стразами і впаде на ліжко, на якому, до речі, нове простирадло розстелено!
Нові труси натягла на пишну дупу! Парфумами облилася… А Перегуди все нема й нема. Години зо дві чекала терпляче, лиш до вікна підходила час від часу, виглядала: не видно? Не видно. Встигла навіть котлет насмажити, бо так їсти захотілося, хоч ріж. Наїлася. На годинник — уже восьма вечора.
«Ще трохи зачекаю», — вирішила і, щоби не психувати без глядачів, присвятила годину професійному росту: ретельно перечитала методичку, яку отримала на семінарі. Потім ще раз перечитала.
Коли годинник повідомив, що вечір став ніччю — 23:00, — то зрозуміла, що психи не допоможуть — час діяти. Кинулася до мобільного Перегуді дзвонити.
«Абонент не може прийняти ваш дзвінок…»
Тасине серце — бумц! І впало.