— Щось сталося… — прошепотіла збентежено. — Щось погане, біда.
Якась інша жінка від такого трагічного передчуття опустила би руки, залилась би слізьми, але Тася тільки вчора стала жінкою і так скоро свого щастя відпускати не збиралася.
«Дзвонитиму йому до півночі, — виробила план. — До опівночі не відгукнеться — увесь район на ноги підніму».
Дзвонила-стукала до Павла безперестану, наговорила з десяток голосових повідомлень, відправила стільки ж есемесок — ані гу-гу. Та коли до закінчення доби лишилося 15 хвилин, хтось стук у вікно.
Підбігла, визирнула: Перегуда стоїть. Живий-здоровий. Не побитий, не скалічений. На двох ногах, які точно рухаються, а раз рухаються, то якого біса ті ноги Перегуду до Тасі вчасно не привели?!
Халат на грудях запахнула: чоловік іще заслужити має, аби Тася для нього халат зняла! Мобільний у кишеню (принципова професійна звичка — бути на зв’язку з імовірними клієнтами цілодобово), дурне в голову — пішла двері відчиняти.
…Перегуда стояв перед дверима похмурий, розчавлений. Щосили вмовляв себе: тримайся, твою дивізію! Не показуй жінці, що цей день вивернув тебе шкірою всередину. Просто скажи: вибач, справи затримали, «Нива» поламалася, півдня у ній колупався, бо в Києві до механіків звертатися не варто, там ціни захмарні, за ремонт стільки заплатиш, що на ті гроші другу «Ниву» купити можна, тож ще раз вибач, солодких тобі снів, Тасю, а за нове життя завтра побалакаємо, я оце тільки заради того і стукнув тобі у вікно, щоб сказати: завтра буду в тебе з самого ранку.
— А я теє… в Києві мобільний загубив, — сказав.
— Голову ти в Києві загубив! — обурено вигукнула Тася. — Не міг у когось попросити телефону, щоби мені подзвонити? Не міг сказати: «Тасю, я живий-здоровий, зі мною все гаразд»? Я ж тут уже ледве не сконала від страху! Я ж уже думала: все, вбили Пашку, на шмаття порізали! Сто разів тебе набирала! Сто разів!
— Тасю… Все нормально… Прошу, не сердься! Нічого поганого вже не станеться, — виправдовувався. Так і стояв за метр від розбурханої нотаріусихи, ніби і кроку до неї ступити сил не вистачало. — Принаймні сьогодні не станеться, — додав.
Тася б на те не змовчала: стільки слів у голові за години тривожного очікування накопичилося, та в кишені халата задзеленчав мобільний і за принциповою професійною звичкою бути з ймовірними клієнтами на зв’язку цілодобово Тася вихопила мобільний. До вуха:
— Алло…
Вислухала людину на іншому кінці дроту, знітилася вкрай. Простягнула Перегуді мобільний.
— Твій Валєрчик. Каже, що не може до тебе додзвонитися.
Колись пізніше, на прийомі в психоаналітика (якби Перегуда знав про існування психоаналітиків і навіть навідався до одного з них), він міг би яскраво і переконливо описати вир суперечливих моторошних емоцій, які накрили його після банальних Тасиних слів: «Твій Валєрчик». Та не тієї миті.
Вихопив у Тасі мобільний.
— Валєрчику, що? Що сталося? Кажи! — кричав у мобільний.
— Де ти був цілий день?
— Воно тобі треба? Що в тебе? Я зараз виїду до тебе, Валєрчику!
— Та замовкни, тату! — крикнув Валєрчик. — Мені з Карасівки подзвонили, бо до тебе достукатися не змогли!
— А їм що треба?!
— Кажуть: наша хата на хуторі горить.
— Що?!
— Хата горить! Там усі гасять. Усе село! Кидай свою нотаріусиху, лети додому! Може, хоч щось урятувати встигнеш.
…Ще той політ, коли на кожному крилі по кілька бід повсідалося: тягнули Перегуду додолу, шматували серце. Сміялися: мовляв, от бачиш, чоловіче, ще не вичерпались події цього дня.
Загарчав, кинувся до «Ниви». Тася не покинула своє нове щастя — відважно вскочила вслід за Павлом до його автівки в халаті і капцях. Перегуда нічого не бачив: ані Тасі, ані ям на дорозі. Гнав бідну «Ниву», наче і її хотів добити цієї ночі. Вдивлявся в обриси хутора, який уже виднівся вдалині: темно, ані вогню, ані полум’я. Тільки світло фар кількох автівок: скупчилися на краю хутора, світили на Перегудине обійстя, а самого обійстя не видно, наче туманом оповито. І тільки задушливий запах гару, що їв очі навіть за кілометр від епіцентру біди, свідчив: то не туман.
— Так диму багато… — прошепотіла Тася. — Хай би хоч хата вціліла.
Хати вже не було. Майстерні, сараїв, курячої хатки, загону для кіз, гаража, трактора в тому гаражі — нічого не було. По знищеному вогнем обійстю бігали наполохані кури, блукали спантеличені кози, іржав кінь з обгорілою гривою, якого чиясь добра рука прив’язала до берези на вулиці. А біля купки автівок, які байдуже світили на згарище, просто на землі сиділи потомлені, чорні від кіптяви, спустошені нерівною битвою з вогнем дядьки і тітки з Карасівки. Оверків син Іван хитав головою із прикрістю: скільки ж добра пропало; Сашко Шовкопляс вперто не зводив злого погляду з кістяка обгорілого трактора; Галя Шовкопляс знай поправляла хустку на голові, щоби ніхто не бачив синців на її побитому лиці, хтось плакав, хтось матюкався на все те.
Як у жахливій уповільненій зйомці, Перегуда зупинив «Ниву». Вийшов, забувши причинити дверцята. Стояв, дивився — не впізнавав геть нічого навколо. Наче заблукав, наче чорт вів і вивів до чужого села. Сашко Шовкопляс підвівся, пішов до Перегуди. Дістав з-за пазухи півлітра, мовчки простянув. Павло взяв пляшку, заковтнув на автоматі, роззирнувся.
— Наталя Іванівна де? — запитав хрипло. — У мене бабця жила. У хаті мала бути.
— Не було в хаті нікого, — відказав Шовкопляс.
Перегуда не повірив. Зірвався, побіг до згарища.
— Та куди?! — гукали люди йому услід. — Загинеш! Ще обвалиться балка якась та привалить! Бовдур довбаний! Мало того, що ми твоє добро всім селом рятували, так нам ще й тебе витягувати?!
— Люди, люди! А де пожежники? Пожежники були? — смикала карасівців Тася. — Ви їм телефонували?
— Ще не приїхали. Та коли я їм дзвонила, то божилися, що будуть, — відказала Галя Шовкоплясиха, прикриваючи синці на обличчі.
Перегуда не чув. Ступав по чомусь липкому, гарячому, що колись було підлогою в його добротній хаті, напружував очі, аби в темряві роздивитися бодай щось, обмацував усе підряд, жахаючись самої думки, що отак просто може намацати обгоріле бабине тіло. Обслідував вітальню, попхався до колишньої материної кімнати, де спала бабця Костомарова, та знайшов лише чудернацький плетений мотузяний браслет, який дивом зберігся посеред суцільного попелу.
Із браслетом у руці і вийшов до людей, як на суд Божий. Стояв. Мовчав.
— Ще горілки? — гукнув Сашко Шовкопляс, випростав руку з пляшкою.
Перегуда хитнув головою: ні. Лиш кинув оком на Сашка і помітив, якою жагучою ненавистю горять його очі. А поряд Галя, вся синя.
— Дякую… — прошепотів у простір. — Що теє… позбігалися.
Карасівці наче чекали саме цього: щоби подякував, оцінив, зашанував. Загомоніли враз — кожен за своє. Тітки казали: нічого, відбудуєшся, головне, сам живий. Дядьки пояснювали: а як би вони не позбігалися? Якби Перегудину хату не загасили, вогонь би на лісок перекинувся, з нього на поле, а за полем — Карасівка! Самі б погорільцями стали! Хтось пропонував Павлові ночівлю, хтось їжу. Хтось устиг порахувати кіз, яких вдалося переловити, коли стали розбігатися на всі боки, і зачинити в сарайчику на подвір’ї старої Оверкової хати. А один старий дід, якого в Карасівці всі пришелепкуватим вважали, запалив цигарку, сказав зі значенням:
— Можеш мені не вірити, Пашко, але твоя хата не просто так згоріла. Підпалив хтось. Бо я на власні очі бачив: одночасно загорілося і попід хатою, і біля майстерні, і в гаражі. Якесь падло хотіло, щоб у тебе геть нічого не залишилося.
Перегуда хитнув головою спустошено, опустився на землю. Сидів, дивився в одну точку. Тася підійшла:
— Пашо, може, ще раз пожежникам подзвонити? Чи вже поліцейським? Як підпал, то мають усе тут обстежити, зібрати докази, скласти протокол, аби потім шукати злодія.
Лише плечима знизав.
Іван підсів:
— Пашо, ми під літню кухню поскидали все, що встигли винести з хати, з майстерні, з комор твоїх. Чуєш? Літня кухня не згоріла. Поки не відбудуєшся, зможеш у ній жити. Оце завтра зранку встанеш, при білому дні все передивишся. Може, ще щось уціліле знайдеш, бо зараз марно смикатися. Відпочинь до ранку.