Були часи, коли Перегуда і сам так казав. Головою мотнув:
— А кінь наш?
— Нема коня. Якщо хтось його вкрав, то в районі не залишив.
— А кіз же куди? З собою в армію візьмеш? На літаках кататимеш?
— Уже продав.
— Продав?!
Валєрчик на Перегуду глянув, як старий-мудрий на мале дитя.
— А гроші на адвокатів де брати? — сказав. — Тепер є.
— Нащо ти таку дурню утнув? — психонув Перегуда. — Адвокати потрібні злодіям, аби відмазатися, а я нікого не вбивав. І що я тепер робитиму без кіз? Ти подумав? Нє, ну чого ти в мене такий дурний?!
— Сам ти дурний, тату! — відповів Валєрчик. — Тебе засудять скоро, а ти знай за кіз серце рвеш!
Поліцейський хитнув головою на знак згоди: хлопець діло каже.
— Гроші на адвоката кому лишити? — вів своє Валєрчик. — Тасі Ягольник? Попрошу, щоби пошукала тобі нормального захисника.
— Ні. Не Тасі, — прошепотів Перегуда.
— А кому?
— Не знаю.
Поліцейський звів брови, наче оперативно розв’язував надскладну задачку.
— Давайте сюди ваші гроші, — сказав. — Не пошкодуєте.
Валєрчик безпомилково оцінив ситуацію: зараз же потягся до кишені. Поліцейський випростав руку: стоп!
— У кабінет до мене зайдеш. Там і побалакаємо. І за адвоката, і за те, що в цій справі взагалі зробити можна, — наказав солдату, глянув на наручний годинник і, хоч десять хвилин побачення якраз фінішували, став милосердним, як голуб миру. — Ще п’ять хвилин вам даю, — вийшов із камери, залишивши батька з сином наодинці.
Перегуда подивився на Валєрчика, головою хитнув із гіркотою.
— Значить, добрі люди все наше добро розтягли?
— Щось лишилося. Не думай за це. Я з Оверковим сином дядьком Іваном домовився.
— Про що?
— Грошей йому дав. Буде за нашим обійстям приглядати.
— То добре, бо волоцюги полюбляють покинутими хатами шастати, — прошепотів. Задумався. — А бабця? Бабцю знайшли?
— Ніхто й не шукав.
— І сама не об’явилася?
— Ніби ні. Дядько Іван сказав, що всі думали — бабця в хаті. Згоріла. А Шовкопляс напився і лаяв тебе. Казав, Бог усе бачить.
— Ну, то таке, — задумався. — А Тася?
— А що Тася?
— Не знаєш, як вона? — видушив Перегуда.
— Тату, та що з тобою? То йому бабця, то Тася! За себе думай! Тебе років на десять закрити можуть!
Перегуда голову опустив. Застиг.
— У нас у коморі картопля на посадку, певно, вже проросла, — прошепотів.
— Я її дядькові Івану віддав.
— А я що садитиму, як вийду? Дулю з маком?
— Пізно вже картоплю садити.
— Як пізно? Який сьогодні день?
— Травень уже.
— Травень?! — отетерів. — Скільки ж я тут…
— Скоро два місяці…
— Два місяці?!
— Аби не десять років, — відказав Валєрчик.
«Десятку» у кращому випадку прогнозував Перегуді адвокат Циподрило, пузатий дядько із задишкою, щоками, які прикривали несвіжий комір сорочки, у дешевому пожмаканому костюмі та ще дешевшій яскраво-помаранчевій краватці з брудними зеленими смугами. На третій день після побачення з сином його привів до затриманого Павла високий поліцейський чин, і Перегуда побачив у тому добрий знак. «Значить, узяв у Валєрчика гроші, діяти почав», — думав. Розпитував Циподрила обережно: як мої справи?..
— Та як, — сопів адвокат. — Проситимемо в суду десять років. Якщо встигну зібрати на вас гарні позитивні характеристики.
— Які десять років? За що? Я ж не вбивав!
— Ви обережніше з вашими заявами! — ще активніше сопів адвокат. — Суд тлумачитиме їх як злісне невизнання провини, і тоді забудьте про «десятку»! Впаяють по повній!
Перегуда забув про обережність. Ухопив дядька за яскраво-помаранчеву краватку та як смиконе до себе!
— Ти за що гроші взяв, мудак циподриловий?! За те, щоб мене ні за що засудили?!
— Які ще гроші?! — Циподрило занервував, затрусив щоками. Видер із Перегудиної долоні краватку, розгладив на пузі. — Я ваш безплатний захисник! — повідомив безрадісно. — Мене держава змусила вас захищати! А ви ще й голову мені морочите після того! Краще допомагайте вже, бо я ж і відмовитися можу!
То була геть погана новина! Перегуда не здався. Увіп’явся в адвоката поглядом. Нахилився до нього — у ніс ударив запах квашеної капусти впереміш з одеколоном.
— Чуєш, Циподрило! А що за козел тебе до мене привів? У літах такий мужик. Погони ще в нього важні — зірочок до біса. Начальник районної поліції чи хто він? Як його звати?
Циподрило відхилився гордовито. Запах квашеної капусти і одеколону зник.
— Або ми обговорюємо вашу кримінальну справу, або я йду! — наголосив категорично. — На сторонні теми я з вами спілкуватися не збираюся!
— Так немає у мене ніякої кримінальної справи! — вперто повторив Перегуда. — Бо нікого не вбивав. Ніколи!
— Тоді і адвоката у вас немає! — психонув Циподрило, покотився з камери.
— Оце вже я пропав… — зрозумів Перегуда. І так шкода стало грошей! І кіз! І себе! І Валєрчика, який мчав до батька, крутився тут дзиґою, аби тільки допомогти йому.
Не здався. Розставив нові акценти: невже те падло в погонах, яке в них із Валєрчиком гроші виманило, думає, що Перегуда до нього не дотягнеться? Сіпав охоронця, який і далі приносив хліб-суп-чай: як прізвище начальника вашого? Питав про те в копів, які раптом заметушилися, заскакували до камери по двоє-троє, приносили записані на папері протоколи допитів, вимагали, аби Перегуда вкотре їх перечитав і підписав. Та ті лише насміхалися.
— Краще б поцікавився, який суддя тобі вирок виноситиме! Якщо Перченко — тобі гаплик, а як Любарська, то вона така, що може і на повторне розслідування справу направити.
От тоді-то Перегуда і припустився фатальної помилки.
— Хіба можна людину судити, коли знаряддя вбивства немає? — сказав. — Це ж теє… виходить… ви не довели провину. А якщо не довели, то який суд? То вже не суд, то херня.
Копи перезирнулися.
— Він знає! Знає, де сховав залізяку, якою нотаріуса вбив! — азартно вигукнув один.
Інтерес до справи про загадкове вбивство київського нотаріуса Германа Швеця на АЗС неподалік райцентру спалахнув із новою силою. І чи від того, що строк двомісячного утримання підозрюваного Перегуди спливав за кілька днів, чи тому, що запитання Павла роздражнило мисливський азарт копів, сконцентрували грубу фізичну силу в колективний удар, до ночі вибивали покази так нещадно, що на ранок Перегуда не міг підвестися з металевої лави в камері. Та у вбивстві так і не зізнався.
Копи не зупинилися. На другий день двійко їх знову припхалися продовжувати забаву, і вже напівпритомний Перегуда чув, як дратуються тому, що їхньому колезі Колеснику керівництво дало три дні відгулів, і через те вони мають тут мордувати затриманого за себе і за нього.
«Три дні не витримаю, — промайнула байдужа думка. — Мабуть, помру…»
Та вже за кілька годин сталося неймовірне. Двоє невтомних, як термінатори, копів ще продовжували бити Перегуду, сподіваючись, що той не витримає знущань, покаже місце, де сховав знаряддя злочину, коли в кабінет заступника начальника районного відділення поліції, того самого високого чину з утомленим лицем, який взяв у Валєрчика гроші, увірвався лейтенант Колесник, який ще два дні мав повне право гуляти на весіллі товариша, заради якого і вимолив собі відгули.
— Треба мчати! Мчати! — схвильовано вигукнув старшому за званням людською мовою, не казенною.
— Колесник, мать твою! Ану вийшов! Зайшов, як статут вимагає! — гаркнув начальник.
Знадобилося дві хвилини, аби Колесник трохи вгамувався, почав пояснювати, що саме привело його до відділення під час власного відгулу.
— …І от! Молоді розписалися, поїхали на лімузині кататися, а батьки нареченої вирішили для гостей фуршет на подвір’ї біля ресторану влаштувати, — розповідав схвильовано. — Щоби гості не нудьгували.