— Що «сама»?
— Роздягнуся…
— Класно! Але спочатку ванна. Добре? Ходімо покажу, де тут гаряча вода.
Суну слідом. Переступаю поріг чималої ванної кімнати, від захвату аж забуваю, що зараз мене зґвалтують, та розмір — не головна родзинка ванної кімнати. Тут напрочуд стильно! Банального кахлю немає: не потрібен, бо ванна стоїть посеред кімнати, і тільки вона вкупі зі стерильним умивальником нагадують про те, що тут слід митися, бо в цьому просторі ще можна читати-відпочивати-мріяти. Біля білої стіни зручні крісла, столик із кавоваркою, шафка з книжками, друга шафка з рушниками-халатами, килимки, вигадливе світло. Усе для того, аби зручно почувався будь-хто, кому доведеться тут митися, відпочивати, мріяти.
Придивляюся уважніше, усвідомлюю: це місце не для всіх і кожного. Справжня чоловіча берлога. Попільничка, повний дорогого алкоголю бар, книжки про полювання і мисливство. І банні капці — від сорокового розміру і більші. Жінки тут зайві?
Нема кого спитати. Сікорський залишає мене у ванній, зникає. Хай би зовсім зник! Забути про нього. Про них усіх.
Забула. Про Сікорського, про зґвалтування. Сиджу в гарячій воді. Потім у кріслі. Потім застигаю навпроти дзеркала у важкій золоченій рамі, потім знову всідаюся в крісло. Не йду. І він не йде. За годину (точно знаю, бо в файній ванній кімнаті на стіні висить годинник) із затишного простору мене виганяє не страх перед хазяїном, а совість і відчуття провини. Не треба вже так нахабніти! Може, ще пронесе, якщо таки зможу сконструювати переконливі фрази на захист дівочої гідності.
Сікорський лежить на дивані. Дивиться у стелю і, здається, думками дуже далеко від цього місця, від мене. А що я? Бідна, обманута Улька колись стверджувала: якщо сексу нема, то нема і результату. Я раптом жадаю результату. Чому б не з командиром?
— Сікорський! Я не порожня! — завмираю посеред вітальні в чужому банному халаті, капцях розміру 40, крешу полум’я. — Яка завгодно: дурна, смішна, негарна, вайлувата, незграбна. Яка завгодно, але не порожня! Ніколи мій магазин уже не стане порожнім. Знаєш чому? Бо я не ТТ! Я надто складна, непересічна, особлива, і ти просто втямити не можеш.
— Чого втямити не можу? — питає. Трохи піднімається з дивана, розглядає мене безсоромно.
— Що я не та зброя, якою ти можеш керувати. Я зброя, яка може тебе вбити! — отаке в голову стрельнуло. Аж самій сподобалося. І наче вітер, знамено над головою, і я стою — відважна, розумна, жадана і до біса складна! Куди йому мене зрозуміти?!
Усміхнувся, в очах — мисливський вогник.
— Швидко відновлюєшся, Міл.
— Може, досить розмов?
— Згоден, — погоджується.
Манить до себе, на диван. І я йду. Плутаюся у чужих завеликих капцях, гублю їх, на ходу скидаю чужий банний халат і, коли до Сікорського вже крок, раптом зупиняюся, декларую наступну дурну вимогу, яка спадає на думку:
— Я сама роздягну тебе.
Сікорський більше не розщедрюється на слова. Заперечливо хитає головою: ні. Бере мене за руку, притягує до себе, всаджує на коліна, змушує мою голову паморочитися від довгого збудливого поцілунку тривалістю кілька хвилин аж до логічного фіналу близькості. І я пам’ятаю не відчуття нового досвіду, а лише той нескінченний поцілунок. І не можу зрозуміти, що за дивна потреба у чоловіка поєднувати секс із необхідністю впиватися вустами в мої вуста. І як йому те вдається. Лиш констатую: ух ти!
— Сікорський, знаєш. Думаю, я захочу тебе знову.
Він примружує очі, з відвертим мисливським азартом розглядає мене, а я тепер — гола, розслаблена і, певно, надзвичайно прекрасна. Якщо і здобич, то не дохла, а жива, жадана.
— Не питання. Залишмось тут на кілька днів, — відповідає.
— Як? А робота? Надскладне і надсекретне завдання від пані Оксани.
— Розслабся — пацани працюють. Вивчають компанії зі списку. Завтра надвечір перешлють результати. Чи ти думала, вони вміють тільки битками розмахувати? Вони в мене багатопрофільні.
— Але ж директорка просила: нікому ані слова.
— У мене люди перевірені.
— Добре, — погоджуюся, обдивляюся стіни вітальні, прикрашені головами мертвих тварин. — А ми зможемо залишатися так надовго? Чия це вілла?
— Вілла? Міл! Це моя мисливська хатинка!
Мисливська хатинка! Згадую Лесю Ігорівну, її гіркі волання про падлюку-чоловіка, що він просто взяв гроші, які на хвору дитину збирали, і купив собі мисливську хатинку на Десні. І ми на Десні. У мисливській хатинці, як з’ясовується.
Аж не втримуюся, питаю:
— Торік купив?
Ні! Років десять тому придбав ділянку. Спочатку побудував на ній халабуду, потім жити командирові стало краще і він винайняв справжнього архітектора, який втілив у реальність мрії затятого мисливця. Мій новий коханець ще розписує мені свої мрії в деталях, та я радію тільки з одного: добре, що Сікорський — не чоловік Лесі Ігорівни. Не те щоби соромно, але напружує.
Напружуватися розхотілося категорично. Я тепер думаю, що приліпилася до Сікорського тоді, бо він жив «на розслабоні», на інстинктах і, здається, навіть не здогадувався, що то таке — муки совісті чи душевні гризоти. І ще через те, що він був таки доволі чорним, як для мене, чорної.
Ми повернулися з мисливської хатинки на Десні за три дні. Дорогою до міста, в автівці, я встигла пробігти очима інформацію, яку Сікорському переслали його вірні бійці, вигадала кілька логічних аргументів відносно заборони діяльності компаній, що так настирно заважали бізнесу наших спонсорів, тож не побоювалася гніву істеричної пані Півник. Хоча і спитала коханця: мовляв, що робитимемо зі службовою етикою? Цілуватимеш мене в присутності Оксани Петрівни чи все ж таки на людях не змішуватимемо робочі стосунки з особистими?
— Чи наш зв’язок вичерпується забавами в мисливській хатинці?
Сікорський не тільки знав відповіді, але і мав план. А саме:
— зустрічатимемося по-тихому, аби не позбутися грубих грошей патріотичного «Кресала»;
— на людях ми — колеги, все пристойно, тому разом навіть до офіса не приходитимемо;
— непристойності лишаємо для приватних зустрічей у студії новобудови біля метро Дружби Народів.
— Ще одна мисливська хатинка? — здогадуюся.
— Ключі дати? Поживеш там, — пропонує. — І займатися непристойностями зможемо частіше. Ти ж хочеш?
— Не боїшся? — викладаю Сікорському перспективу ймовірного розвитку подій: я заселяюся в його міську мисливську хатинку, за місяць-два наші стосунки катастрофічно псуються і він вимагає, аби я виїхала, звільнила місце наступній коханці, а мені геть не хочеться… І що далі?
Сікорський сміється: не розуміє, нащо думати про те, що станеться завтра, бо того «завтра» може і не бути.
— Міл, повір, — запевняє, — якщо я не захочу тебе, ти перша не захочеш залишитися… в периметрі.
Пропустила повз вуха неприховану погрозу, переїхала до новобудови біля Дружби Народів наступного дня після повернення з Десни. Нащо напружуватися? А раптом дійсно завтрашній день не настане? Навіть не спитала маму, коли кидала до сумок свої речі: як Ромка, відізвався? Та мама, певно, бачила дещо більше, ніж я демонструвала з нахабною впевненістю, бо раптом зробила те, чого не робила ніколи раніше.
— Допомогти тобі перевезти речі на нову квартиру? — запропонувала, і це так ошелешувало, що я аж згадала про Ромку. І не спитала про брата, хоч і хотіла.
— У мене є помічник.
— Тоді просто запроси мене в гості.
— Згодом. Коли ми зростемося: я, мій новий простір…
— І твій новий помічник?
Ніколи… Ніколи раніше мама навіть не натякала на можливість втручатися в моє особисте життя! Революція?
— Як Ромка? — питаю демонстративно-зухвало, щоби мама нарешті усвідомила: запізно! Хоче змінювати правила, хай експериментує на братові. З ним же все гаразд?
— Рома повернувся на Русанівські сади, — сказала. Додала. — Сам.
Я не спитала: а куди мотався? І чому мама так сумно повідомила — сам? Викреслила Брайана і Брукс із братових компаньйонів?
— Добре, — кажу їй. — Піду, бо справ купа! На ранок такі обсяги інформації опрацювати треба, цілу ніч доведеться працювати. Навіть речі не розпаковуватиму, одразу візьмуся вкалувати. Я не дурна, щоби втратити таку вигідну роботу.