Мама втручається, як завжди, вчасно. Пояснює мені:
— Рома знайшов дім для повноцінного життя. Йому не вистачає грошей. Ми з татом віддаємо все, що маємо зараз, але того замало. Потрібна ще тисяча доларів. Виручиш, Меланіє?
— А в чому прикол? — кажу їм обом, і мамі, і татові. — Ви нарешті вирішили долучитися до вирішення наших житлових проблем? Прекрасна новина! А чому розпочали свою благодійну акцію з Ромки? Чому не з мене? Бо я молодша?
— Ти поки одна, без сім’ї, — каже тато.
— Ромка теж один! Собак я не рахую! — відгавкуюся.
— Рома купує дім для своєї сім’ї, — наголошує мама.
Ромка киває, усміхається ще дурнуватіше, як на мене.
— Ми з Яною знову разом.
— Ну, класно! — кажу. — Нарешті ти зробив хоч щось гідне справжнього чоловіка.
— Ми знайшли ульотне місце! — вихлюпує брат. — Ліс, річка неподалік. Луки. Дім міцний. Там усім буде добре: і нам з Яною і малою, і Брайану з Брукс. Розплідник почну будувати. Планів — купа.
— І де такі ульотні місця?
— Сто кілометрів від Києва.
— Ти хворий?! Чи дауншифтер? Чи просто даун?!
— Меланіє, досить, — мама каже це дуже рівним ввічливим тоном, та я розчуваю хвилю тривоги за мене, яка вирує в ній. — Просте питання. Зможеш допомогти?
— Сестро, я віддам! — підключається Ромка.
— Віддавай! Ти і так мені винен купу грошей!
— Меласю, облиш! Ти ж не така, — обурюється брат.
Мені стає тепло: років сто ніхто не називав мене Меласею. Та того тепла замало, аби воно повернуло мене в сім’ю, яка згадала про мене лише для того, аби використати. А я знаю, що буває з тими, кого використовують: їх викидають.
— У мене немає вільних грошей! — підводжуся, дивлюся на них із викликом. — Чи, думаєте, це легко — жити самостійно без будь-якої підтримки? У мене немає чоловіка, який би турбувався про мене! Я власним коштом винаймаю житло! Моя робота дає мені гроші, яких вистачає лише на найнеобхідніше! Без лакшері живу! Та хіба вас це турбує?
Тато теж встає. І Ромка. Навіть Брайан і Брукс підхоплюються, з підозрою дивляться на мене прекрасними бурштиновими очима. Тільки мама завмерла в кріслі, дивиться крізь нас в одну точку. Мамі погано, я бачу. Я… краще заплющу очі на те, що їй погано, бо це справедливо, і хай сама розбирається з наслідками свого виховання, бо сама так навчила!
— Якщо в тебе біда, давай відкоригуємо плани, — каже мій добрий брат. — Спочатку твої проблеми вирішимо.
— Доню, ми любимо тебе, — нагадує тато.
— Тоді не відривайте від мене шматки моїх грошей, моїх емоцій, моїх проблем! Чуєте? Що за несподівана зміна пріоритетів і принципів? Ви вчили нас із Ромкою жити власним життям і власним розумом! Розраховувати на власні сили і гроші! Хай Ромка і розраховує на ту суму грошей, яку сам заробив! Я причому? Чи в нас тепер колгосп?! Так я проти. І не треба за мене вирішувати мої проблеми! Впораюся, бо все моє — при мені, а не тут, біля вас! — гнівна тирада висмоктує з мене сили.
Бігти геть! Не хочу їх бачити, бо заведуся остаточно і тоді вони почують усе про людей, які ницо використовують інших під різними, дуже правильними гаслами! І дарма тато згадав про любов! Любов — найпоширеніший маркер в арсеналі тих, хто любить використовувати інших.
— Піду! — і вже йду.
Не суну, майже біжу до дверей, а тут мама. Знову мама! Не здається!
— Тут таки ще лишилося дещо твоє, доню!
Обертаюся до неї.
— Ні, мамо! Тут більше не залишилося нічого особисто мого! Навіть ви з татом — не тільки мої. Наші з Ромкою!
Мама йде до мене, випростовує руку. На відкритій долоні — коробочка, в які зазвичай кладуть ювелірні вироби.
— Це ж твоє? — На маминій долоні — щедрий дар старого нотаріуса Реформаторського, вдячність за опрацювання його суперечливої праці. Я прийняла той дар у мить душевної спустошеності, жодного разу не відкрила коробочку і, коли бідне серце погнало з Лівого берега на Правий, у батьківську оселю, закинула коробочку в шухляду комода. І забула.
— Моє…
Беру коробочку, план такий: демонстративно відкрити її, скептично скривитися, оцінюючи дідів дар, викинути його у відро для сміття. Сказати: от і все, отепер тут точно не залишилося нічого того, що є для мене дорогим! Тож піду!
Відкриваю коробочку, дістаю з неї дивакувату неоковирну каблучку. Вона огидна: тоненьке мідне кільце з величезною пласкою плямою непрозорого синього каменю. Пляма нерівна і вульгарна.
— Що за… — бурмочу з відразою і раптом розумію: ця каблучка — з мого сну! З давнього страхітливого сну, який ніяк не могла пригадати, а пам’ятала лише короткий його уривок: про двері, які розчахнуться, і я пересвідчусь — за ними лежить мертва людина в черевиках з рифленою підошвою!
Ця каблучка точно з мого сну! І сам сон, не тільки його моторошний уривок, увесь сон — перед очі повноцінною безперервною стрічкою від початку до самого фіналу.
4.
Ось мій сон. Все так ясно — рухи, запахи, слова, відчуття, атмосфера, ніби це і не сон, найважливіша подія мого життя.
Йду вулицею. У звичному броунівстві переважають звуки: вередують діти, гуде вітер, верещать гальма, бо голодні голуби кидаються по крихти прямо під колеса. Попереду — арт-салон у напівпідвальному приміщенні. Звичайний арт-салон. Аби дістатися до його дверей, треба подолати вісім сходинок униз, нижче рівня моря. У ньому, певно, хенд-мейд і атмосфера. Мені туди не треба, але я теж броунівська! Повертаю до салону. Побитими сходинками — одна, шість, вісім — опускаюся нижче рівня моря. Штовхаю двері салону, а вони важкі, дубові. Не піддаються одразу. Вимагають зусиль.
Кляті двері!
Щосили штовхаю дуба. Заходжу всередину і спершу не бачу горизонту, фінішу, кінця тому простору. Вузенький коридорчик салону нагадує східний ієрогліф: петляє-вигинається, манить усе далі і далі, обіцяючи космос у кінці, та несподівано закінчується залою — просторим кубиком повітря. У ньому хенд-мейд, атмосфера. І хазяйка салону — худенька темноволоса дівчина. Звичайна. Настільки звичайна, що здається незвичайною посеред шкіри, вовни, льону, старовинних дерев’яних меблів, кованої міді, срібла, килимів, коштовного каміння, картин, вишитих суконь. Як же багато тут… атмосфери. Аж би повітря.
Дівчина посміхається:
— Прошу… Проходьте.
— Я тільки подивитися.
— Та прошу! — погоджується, посміхається так довірливо, що я починаю не довіряти їй. Он нащо вона так посміхається мені?
Це дратує, і я не хочу посміхатися їй у відповідь. Відводжу погляд, демонстративно розглядаю якісь обручки, браслети, намиста, викладені на оксамитовій чорній тканині. Мацаю нетутешні пончо і дивні, плетені руками накидки. Дівчина поряд. Слідом за мною мацає ті пончо, накидки. Роздивляється їх із відвертим і щирим захватом.
— Автентичні андські, — говорить мені.
— Хай так, — відповідаю для годиться. Мені нема чого тут робити. Я і сама не знаю, чому припхалася сюди. І я йду геть: не купивши нічого, не сказавши «на все добре» усміхненій темноволосій дівчині, навіть не прихопивши з собою прекрасної дармової атмосфери.
Але я чомусь не можу викинути з голови згадки про арт-салон у напівпідвальному приміщенні. І повертаюся сюди раннього літнього вечора, коли сонце вже дозволяє людським очам роздивлятися своє вогняне тіло. Салон зачинений. На дверях про те табличка — «Зачинено». Але в мене є ключі. Не знаю, як вони опинилися в моїй кишені. Може, я вкрала ті ключі, коли була в салоні вдень? Прихопила випадково, а тепер прийшла, щоби віддати їх темноволосій дівчині. Бо ж я не злодюжка, їй-богу! Може, тому все думала і думала про цей салон, бо знала, що повинна повернути ключі від важких дубових дверей?
І я знову опускаюся нижче рівня моря. Відчиняю двері і лякаюся, бо всередині вузького коридору-лабіринту — моторошна чорнота. Я обмацую стіни поряд із дверми, аби знайти хоч якийсь вмикач, але його немає. Стіни цупкі і холодні. Я психую: от що за дурня?! Про що та дівчина думала, коли відкривала свій салон у цій норі? Чому люди мають шкребтися до зали з хенд-мейдом суцільною темрявою?!