— Віфлеємська на Лівому березі, — додає Діна, простягає мені пакунок.
На Лівому? Краще б уже за сто чи п’ятсот кілометрів від столиці, бо лиш дивлюся з Правого на Лівий, як спогади накривають хвилями і ті хвилі народжують не приплив кохання і милосердя, а дев’ятий вал жагучого невтримного жадання покарати людську зрадливість.
Придушую емоції. Беру пакунок. «Ще зайду», — обіцяю Діні самими очима. «Звісно», — констатує без слів, ніби знає значно більше про те, про що я лише здогадуюся.
«Мікра» здалеку сигналить синім, та в яскравому літньому сонці колір висвітлюється до блакитно-мрійливого. Надто слабкий аргумент, аби повертатися до мрій! Як і необхідність перетнути кордон, їхати на ворожий Лівий. Навіюю: певно, моїм життям тепер керує сон. Веде від однієї зачіпки до іншої, бо маю стійке відчуття: в оселі на Віфлеємській знайду нову зачіпку, вона поведе далі, і в фіналі я зрозумію, що ж за мертва людина лежала ногами до дверей.
На задньому сидінні два пакунки: портрет капловухого хлопця і кульок із готівкою. Дружні «Кресалу» активісти вже, певно, слиною зійшли в очікуванні бабла, та мій маршрут — на Лівий! Готую зраду, бо, думаю, утну чергову дурню і залишу частину готівки матері Толі Овчаренка.
«Віфлеємська!» — вбиваю маршрут у башку навігатора.
Віфлеємська виявляється коротким, занедбаним, нудним і сірим навіть у сонячному літньому дні відрізком шляху: він не має права називатися вулицею. Навіть провулком. Хто геніальний запропонував перейменувати колишню Шліхтера на Віфлеємську? Які асоціації з біблійним містом мав викликати цей обрубок без зрозумілого початку і логічного кінця? По один бік асфальтівки кілька старих хрущовок, по інший — вузьке, захаращене, засцяне-заселене безпритульними людьми і собаками поле, за яким — залізниця. А за залізницею видно Русанівку. Навіть непросту і непряму вулицю тупих довірливих Ентузіастів, яка огортає півкільцем увесь мікрорайон: куди не плюнь — усюди ентузіасти, і, щоби їх здихатися, треба або занурюватися в черево Русанівки, або бігти до води, до Дніпра! Геть погані для мене аналогії!
Відганяю спогади. Я тут у справі. У реальній шляхетній справі. Ось і потрібна хрущовка. У моєму арсеналі знайдеться чимало милосердних щирих слів. Підкріплю ними деяку кількість грошей, яку планую тут залишити, хоч думки вже зосереджені на іншому. «Як пояснити Сікорському ці витрати? Можу сказати, що в моїй голові виникла крута піар-ідея, яку зможемо зробити резонансною, бо хто нині допомагає сім’ям загиблих? Певно, сім’ї інших загиблих і незагиблих, але тих, хто реально в темі. Тобто на війні. Так думаю… А ми, тобто “Кресало”, побачили прогалину в суспільній моралі. Красиво заповнили її матеріальною і нематеріальною підтримкою. Заповнимо… Бо я вирішила оперативно з’ясувати, наскільки корисною така ідея стане для “Кресала”, провела своєрідний краш-тест… На життєздатність і суспільний резонанс. Правда, довелося витратити деяку кількість грошей, але…»
Думка уривається на «але», бо простенькі двері квартири на першому поверсі, перед якими я тупцюю з двома пакунками, не зачинені. Ще одна Валентина? Було б доречно.
Штовхаю двері — розчахуються, та я не переступаю порога. Стукаю у двері.
— Агов! Є хто живий? — гукаю і водночас лаю себе подумки, бо «є хто живий» звучить зловісно, і нащо я так? Треба б уже зосередитися! Згадати про методи ефективної комунікації!
— Ти хто така? — з вузенького чорного коридору до дверей підходить молода жінка. — Із соціальної служби?
— Ні… — замовкаю. — У вас двері відчинені, — додаю, роздивляюся жінку уважно, бо вона геть не схожа на скорботну матір героя. Зухвала, яскрава, як дзеркальна куля з нічного клубу, яка наповнює простір тисячами блискіток, варто лише спрямувати на неї промінь прожектора. Їй років сорок, не більше. Може, старша сестра? Сестри, вони такі, знаю. Братів іноді забувають.
— Мої двері відкриті не для тих, хто по чужих під’їздах пригод на свою сраку шукає! Для нього! — Жінка показує на когось позаду мене. Обертаюся, бачу великого кудлатого пса: знадвору заходить до під’їзду, повз мене суне до квартири. На мить зупиняється, обнюхує мене підозріло, переводить розумні очі на жінку: мовляв, що скажеш?
— Іди вже! — вигукує жінка псові. — Вештається воно і вештається! Скоро весь район знатиме, що, поки ти в кущах свої справи робиш, я дверей зачинити не можу! Зараза! Хочеш, щоб нас одного дня обікрали до нитки?!
Пес винувато опускає голову, заходить у коридор, щезає в його чорноті.
— Так що треба? — жінка переключається на мене. Розглядає без добра.
— Це квартира Овчаренків? — питаю розгублено.
— Ні!
— І ви не знаєте Толю Овчаренка, — уже не питаю, лиш констатую і чекаю, щоб жінка підтвердила, бо — збій! Збій у програмі. У цій атмосфері не може жити сім’я героя! Діна помилилася, і я задурно пхалася з небезпечного Правого на ворожий Лівий.
— Толя мій син.
— Син? — перепитую, ніби геть тупа.
— Що треба?! — Жінці уривається терпець. Робить до мене крок, за її спиною з’являється кудлатий пес.
— Допомога сім’ям загиблих героїв, — белькочу безпорадно і формально. — Дозвольте пройти? Спочатку маю перевірити деякі відомості, — додаю вже впевнено. Точно! Перш ніж відкрити кульок із готівкою, треба пересвідчитися, що ця жінка має бодай якийсь стосунок до загиблого хлопця.
Чорний, неосвітлений коридор так скоро фінішує в крихітній вітальні, що навіть устигаю порахувати власні кроки. П’ять! П’ять кроків, і я вже в кімнатці метрів 12—14 квадратних, не більше. Судячи по дверях у коридорі, у квартирі ще є кухня і туалет із ванною. І друга, набагато менша кімнатка, двері якої ламають одну зі стін і без того крихітної вітальні. «В усій квартирі — не більше сорока метрів квадратних», — констатую пригнічено. Опускаюся на старенький стілець біля відполірованого часом обіднього столу. Косую по боках… Тут чистота, злидні і атмосфера дешевого глянцю широкого вжитку: пластикові янголи, штучні квіти в плетених кашпо, кілька пляшок алкоголю, обліплених воском і розцяцькованих люмінесцентними фарбами, флакончики з парфумами, які продають на розлив, леопардове покривало на старому дивані. Тут багато всього! Немає тільки фотографії Толі Овчаренка.
— Фотографії сина у вас є? — питаю обережно.
— Звідки?
— Тобто? — насторожуюся, на мить гублюся, та опановую себе. Треба керувати, спрямовувати розмову, а не дурні запитання ставити. — Давайте так зробимо, — кажу жінці. — Я ставитиму запитання, а ви відповідатимете.
— А ти хіба не це робиш? — лясь мене! Аж щока гаряча. Жінка приминає леопарда на дивані, дивиться на мене насторожено, але видно, що стримується, хоча і не настільки, аби «викати» мені.
— Так! Тобто ні! Тобто прошу! Як вас звати? Прізвище, ім’я, по батькові згідно з паспортом. Мені для звіту потрібно.
— Заєць. Альона Іванівна Заєць. Вісімдесят третього року народження.
— Як «вісімдесят третього»?
— Ще скажи, що виглядаю старшою! — обурюється. — Мені тридцять чотири! А ти думала скільки?
— Так і думала, — брешу.
— Я Толіка в чотирнадцять народила!
— А-а-а… Тоді зрозуміло, — белькочу приголомшено. — А чому у вас різні прізвища?
Альона не знічується, моторно, просто, без тіні сорому чи ніяковості викладає свою історію. Як була малою, не вміла берегтися у сексі, тому і «залетіла» від одного «дуже крутого бармена» Серьожі Овчаренка, якого всі звали просто Овчаром. Не тут, не в Києві! Вона з регіону! Як народила в хаті Серьожиних батьків, які хоч і були в шоці, та знайшли в собі сили вирулити на правильне рішення, виділили Альонці з Серьожою кімнату в своїй квартирі, пообіцяли добитися дозволу одружити дурних дітей. Та коли малому Толіку не виповнилося і місяця, Альонка «дуже сильно влюбилася» в моряка, який приїхав до батьків у відпустку, покинула малого на бармена та його батьків, гайнула з новим коханням аж у Мурманськ, і хто ж знав, що море там — холодне, сонця нема, а зими вічні! Обдурив моряк! Зате в Мурманську зустріла грузина з Кутаїсі. Хто ж знав, що Кутаїсі розташоване не на березі моря? Обдурив грузин! Бо Альонці дуже сильно хотілося справжнє море побачити: тепле, щоб купатися. На морі і залетіла вдруге.