— Що мені до Блека?! — бурмочу. — Забути! Ніколи не згадувати! Навіть подумки, бо на ображених возять не тільки воду! Усе, що бачать, скидають на спину! А мені б уже розігнутися, вирівняти спину. З ким, як не з Сікорським?
Викидаю з сумок речі: дарма я зайшла до Діни в арт-салон. Ставлю ноут на стіл: дарма взяла портрет Толі Овчаренка, попхалася з ним на вулицю Віфлеємську. Курю: занадто багато повітря раптом завелося в моєму глухому куті. Та головна думка продовжує їсти мозок: поки я з Сікорським, Блек у небезпеці.
…Коли пізнього літнього вечора Сікорський з’являється в студії поблизу Дружби Народів, мої речі складені, замкнені в сумках.
— Я ж тебе правильно зрозуміла? — показую коханцеві на повні сумки.
Сікорський — просто Бог! Відповідає сентенцією, яка, на мою думку, не могла народитися в його голові апріорі.
— Себе правильно зрозумій, Міл! І все стане на свої місця.
Справді?!
— Справді? — перепитую, як тупа. — Тоді… піду.
І йду. Зупиняюся біля дверей, кладу на поличку ключі від «Мікри».
— На роботу завтра не виходити?
— Нє-а! — хитає головою Сікорський.
— Прощавай, — бурмочу, і мій клятий язик додає: — Було кльово.
Тепла ніч не гріє. Не гріють сумки, якими обвішана, як безхатьки, що вони тягають на собі все, що мають. Чим я інша? Нічим. Усе моє — при мені. Якщо скинути сумки, — мене самої стане менше?.. Питання. Може, мама знає відповідь?
— Мені до цирку! — керую таксистом, бо маю лише одну точку на мапі, де двері для мене розчахнуть завжди, навіть уночі.
— Мамо, я під домом! У таксі. Винеси двісті гривень, бо у мене тільки бакси, а таксист…
— Зараз вийду.
— Я віддам. Завтра зранку поміняю бакси і віддам, — обіцяю батькам, коли сумки валяються посеред вітальні, мама з татом дивляться на мене з німим питанням, а я сама вже стелю собі на дивані.
— Нема через що хвилюватися, доню, — відказує тато.
— Узагалі нема? Живемо на розслабоні?! — плюю на батьків, ніби вони — причина всіх моїх лузерських втеч.
— Гарних снів, Меланіє, — мама б’є в точку. Не знає, де болить, але інтуїтивно лупить у десятку.
— Краще побажай, щоб завтра настав день, мамо, — накриваюся ковдрою з головою.
Крапка. Більше — ніяких розмов.
7.
Я — не я. Не інша я, не нова я, взагалі — не я. Озираюся безпорадно, шукаю точки відліку в бекграунді, та знаходжу лише уривки дурнуватих думок і вчинків. Признатися, тепер мені нема за що воскрешати і любити всіх людей, але і ховати їх сенсу немає: дістануть і з могили. Я — хвіст в ополонці. Окрема одиниця. Бовтаюся. Згадки про власну незбагненну красу, непересічність і високий рівень інтелекту вже не дають колишньої упевненості. Лиш нотатки божевільного нотаріуса Реформаторського нагнітають у мій глухий кут трохи повітря, бо починаю замислюватися над тим, що ідентифікація себе як окремої одиниці вже дещо. Але дещо — це ж частина чогось цілісного? Чого саме? І чи може окрема одиниця сама по собі бути цілісною, якщо вона частина чогось більшого, вагомішого? Що з цим робити? Як зрозуміти? Маю в конкретних відсотках визначити, скільки в мені людського, скільки тваринного і яке начало веде? В цьому ж суть?
Ведусь. Хапаю мобільний, дзвоню старому нотаріусу Реформаторському. Є питання!
— Василь Іванович?
— Василь Васильович, — відповідає енергійний чоловічий голос.
— А Василь Іванович?
— Тато помер.
— Добре… — кажу «добре», а не «співчуваю», «як шкода», «він був чудовою людиною».
Він був чудовою людиною, але, думаю, я правильно прочитала інтонації голосу на іншому кінці дроту. Мені шкода старого, синові не співчуваю, бо синові байдуже, навіть добре. Уже складає у сміттєві пакети батьків мотлох? І грубий зошит з ідеями про вільних людей, які живуть єдиною цивілізацією без кордонів?
— Може, мені треба просто йти? Іти, долаючи кордони, заборони, правила, — шукаю вихід.
Але для цього треба, як мінімум, іти.
Сиджу. Шостий день сиджу в батьківській квартирі. Може, сенс у цьому? Медитації, шлях до нірвани задля збереження власного «я». Чи власне «я» розчиниться в нірвані? Не підходить. Тепер мене чомусь до біса сильно турбує цілісність і неушкодженість власного «я». Та не настільки, аби забути про їсти-пити.
— Вечерятимеш? — Мама — суцільний дзвінкий нерв. — Сьогодні — ваші з Ромою улюблені смажені реберця.
Що з тобою, мамо? А як же принципи здорового харчування? Від згадки про реберця рот наповнюється слиною. Ми з Ромкою таки любили гризти ребра! Аж про брата згадала! І не до ребер заспішила — витягаю з гаманця останню тисячу баксів.
— От, назбирала для Ромки, — брешу мамі. — Він же став дауном?
— Ми впоралися.
— Значить, перебрався в село? Йолоп! Та мені байдуже. Ромчине життя, тож має повне право його калічити! Але для того вам із татом довелося віддати більше, ніж планували. Так? Я компенсую, — настирливо намагаюся усучити мамі бакси.
— Меланіє. Хіба ми з татом користуємося арифметичними розрахунками, коли думаємо, чим можемо допомогти вам? — мама кладе бакси на стіл, на нейтральну територію: ні мені, ні собі.
— Чому б ні? Хоч бачитимемо точки відліку.
Мама не зважає. Мама — суцільний нерв, а я не можу зрозуміти, що саме так тривожить її в мені. І пацієнти не швендяють, як колись. Може, приватні прийоми накрилися і мамі так бракує пацієнтів, що вирішила попрактикуватися на мені? Шкода! Я так сподівалася перетнутися тут із провінційною псевдолесбіянкою, яка брехала мамі, що завітає на психотерапевтичний сеанс зі своєю подругою.
— Куди поділися твої пацієнти, мамо? Порозбігалися? — питаю нахабно. І так соромно. Чому ж не стала хоч на крихту милосерднішою до мами? Звинувачую її в тому, що вкотре моє життя летить шкереберть?
— Тепер я веду приватні прийоми не вдома, — відказує мама. — Орендую кабінет у медичному центрі поблизу Золотих Воріт.
— Чому?
— Хочу, щоби твоя кімната знову стала тільки твоєю, доню. Годі тобі спати на дивані у вітальні.
— Господи, це ж смішно, мамо! Невже ти думаєш, я тут затримаюся надовго?
— Чому ні? Ми з татом і Ромою обговорювали деякі загальносімейні варіанти. На жаль, без тебе, бо ти була недосяжною. Але вирішувати без тебе нічого не збиралися.
Ще одна новина! Сім’я згуртовується, об’єднується? Бере на себе право вирішувати мою долю без мене? Не цікаво!
— Не цікаво! — відрізаю.
— Чому? — Мама не здається, додає обережно: — Можемо поговорити.
— Восени! — язик поперед думок. — Давай дочекаємося осені, мамо! Тоді і поговоримо.
— Що зміниться восени?
— Вичерпається строк актуальності одного якоря, — відповідаю зрозумілою для мами мовою, і ніби прозріння: так і є.
— Щось на кшталт історії зі «щасливими побажаннями» з безпрограшної лотереї? — уточнює вона.
То був реальний треш. До мами на прийом прийшла перелякана жінка. Тремтіла, плакала: я помру тепер, але маю хоч комусь розповісти, що зі мною сталося! І з’ясувалося, що деякий час тому жінка купувала кухонні рушники в магазині великої торгівельної міжнародної мережі, яка взяла за приклад ідеї IKEA, позиціонувала себе, як близька до IKEA, та все ж не нагадувала IKEA, бо шведи б не додумалися впарювати покупцям разом зі своїми товарами сумнівні побажання, а саме це з жінкою і сталося. Розплатилася за рушники, вже намірилася йти до виходу, та продавчиня показала на круглий акваріум, заповнений скрученими папірцями. «Прошу! Візьміть участь у нашій безпрограшній лотереї!» — вигукнула весело. І уточнила: якщо жінка не виграє щось цілком матеріальне, то отримає щасливе побажання. Жінка витягнула папірець, розгорнула його й прочитала вголос: «Рівно за три місяці, три тижні і три дні ваше життя зміниться назавжди». «Боже мій! — перелякалася ошелешена продавчиня. — Вибачте! То, певно, якась помилка! Чи провокація конкурентів! Чи… креатив! Бо, якщо вдуматися, мова може йти і про гарні зміни. Які… назавжди?! Господи, як страшно!» Жінка була не зі слабких, не із забобонних. Викинула папірець і наказала собі забути про зловісне передбачення. Та в мізках закарбувалася дата покупки. І мимоволі жінка почала відлік відведених їй трьох місяців трьох тижнів і трьох днів до фатальної дати. До мами прийшла за три дні до години «Х»: виснажена морально і фізично, безпорадна, спустошена. «Усе розумію, — казала, — що той папірець — профанація, ідіотизм! Результат роботи дебілів! Але нічого не можу вдіяти: ніяк не йде з голови. Я проаналізувала ймовірність будь-яких подій, які можуть назавжди змінити моє життя, і перелякалася ще більше, бо назавжди — це тільки одне: смерть! А в мене сім’я: чоловік, діти. І я розумію, що для мене краще померти самій, тільки б моє життя не змінила назавжди смерть моїх близьких, моєї сім’ї. Я вже відчуваю, що помираю. Мені важко ходити, у голові паморочиться. Я реально помираю». Про сім’ю насамперед мама і запитала: рідні ж не в курсі «щасливого побажання»? Жінка хитнула головою: ні. Вона таки була не зі слабких. Моя мама теж не зі слабких, але перед нею, як на мене, стояло завдання, що не мало вирішення, бо, що б не порадила бідасі, у разі трагедії почувалась би винуватою. Та мамі вистачило духу сказати жінці, що думає. Прямим текстом, у лоба, без медичних термінів, типу психосоматика, рівень навіюваності, є ефективні препарати, таке інше. «Ви прийшли до мене. Моя пацієнтка — ви. Я рятуватиму вас, щоби вам вистачило сил і надалі любити свою сім’ю». І не додала: любити, що б не сталося з вашою сім’єю. На три дні мама зникла з власної сім’ї. Фізично вона нікуди не ділася, та три дні поспіль вона знай говорила і говорила з жінкою по мобільному, а на третій день пішла до неї, бо, як потім пояснювала, раніше йти не мало сенсу. Година «Х» мала наблизитися впритул. Жінка реально помирала: не мала сил підвестися, ледве дихала, навколо неї тремтіли діти, чоловік. Мама спитала жінку: о котрій годині вона витягла з акваріума «щасливе побажання», адже вона не могла цього забути. Та жінка не пам’ятала: вдень, а о котрій саме… Мама сказала, що уточнила: розбитий акваріум прибрали о 12:30, бо того дня рівно о 12:30 неуважний покупець штовхонув його ліктем і дурну забаву довелося на деякий час припинити. «А зараз майже третя дня, — сказала мама. — Година “Х” минула». І додала, що жінчині діти хочуть їсти. І ніхто не помер. Хоча ніхто і не покарав недоумків із великої міжнародної торгівельної мережі. І акваріум їхній не розбивався. Певно, і досі дарує «щасливі побажання».