Підходжу до вікна. Вони ж не з’являться? Повз салон чеше пишнотіла жіночка в прикрашеній блистками сукні.
— Ага, провінційна лесбіянка! Ти що на Подолі забула? Тобі на Золоті Ворота! Мама тепер там лузерам мізки підправляє, — шепочу, проводжаючи жінку очима. Може, Діна влаштувала перформанс на підтримку секс-меншин? Тоді скоро повернеться, бо патріотичні активісти на кшталт «Кресала» своїм втручанням зводять будь-які акції секс-меншин до необхідності останніх швидко бігти, ховаючись у провулках.
Перегуда перехрестився подумки, видихнув, пішов у бік Альонки і Наталі Іванівни Костомарової. Очей не зводив із жінок. Старенька раптом зойкнула голосно, прикрила рот долонькою. Перегуда аж загальмував. Витягнув шию, спостерігав.
— Що таке? Що з вами? — Альонка нахилилася до старої, дивилася на неї із прикрістю. Пес напружився, в’ївся в стареньку уважними очима.
— Він! Він! — стара заплакала. Показувала пальцем на молодого худорлявого мужчину з випнутими вилицями: стояв неподалік із симпатичною веселою дівчиною, тримали в руках паперові стаканчики з кавою, роззиралися, наче давно чекали на когось. На зап’ястку мужчини хитався якір, причеплений до джутового плетеного браслета-ланцюжка.
— Що «він»? Бабцю, ви тут когось зі знайомих побачили? Так он чого вам так хотілося Подолом погуляти! Так ми ж гуляємо. Каринка зараз під’їде, далі підемо. Все ж гаразд? — Альонка намагалася заспокоїти бабцю, нервово зиркала, бо навколо них почали зупинятися перехожі. Хлопці якісь підійшли: мовляв, що з бабцею? Усе гаразд?
— У нього — моє! — плакала бабця. — Моє! Якір Миколчин! Єдине, що в пам’ять про Миколку лишилося! Забрав! Останнє забрав!
Альонка розігнулася. Зиркнула в бік молодого худорлявого мужчини без добра.
— Ей, чувак! — гукнула йому. — Ану, ходи сюди!
Супутниця мужчини напружилася.
— Тимуре, ходімо звідси! Ми можемо почекати Тасю і в іншому місці. Я їй зараз зателефоную.
— Улю, все нормально! — відповів мужчина. Пішов до Альонки, бабці у візку, кудлатого пса.
— Останнє забрав! — бабця заплакала ще відчайдушніше, показуючи на мужчину. — Миколчин якір забрав, пам’ять забрав! Все забрав!
Мужчина не встиг підійти до візка. До нього підскочив молодий хлопець у камуфляжній сорочці, вхопив за футболку.
— Чувак! Що ти у бабці стирив?
— Відпусти! — мужчина смикнувся. Вирвався з рук молодика, ледве не впав, зачепив візок із бабцею. Візок захитався. Пес зірвався, загарчав на мужчину.
— Ти здурів, козел?! — закричала Альонка. — Ти якого мою бабцю штовхаєш?
— Слухайте! Не знаю, що відбувається, але я цю жінку у візку вперше бачу! — Мужчина нервувався. Хитав головою із прикрістю: мовляв, та що, в біса, ви всі робите?
На нього вже мчали товариші хлопця в камуфляжній сорочці.
— Бийте його! — завзято вигукнула Альонка. — Він мою бабцю пограбував!
Перегуда зірвався. Біг в епіцентр агресивної бійки, яка спалахнула, як сухе сіно, і вже розгоралася — невтримно, неконтрольовано, люто, бурмотів на ходу:
— Твою дивізію! Вони подуріли тут усі?
Підскочив, відтягував молодиків, які вже повалили молодого мужчину на землю, били ногами.
— Ану, геть! Геть! Ви чого, суки? Звикли зграєю нападати? А в пику не хочете?
Навколо них бігала перелякана супутниця мужчини.
— Люди, поможіть! — плакала.
— Та він злодій! Крадій! — кричала на неї Альонка.
Перегуда зиркнув на Альонку.
— Бабцю відвези вбік, і чекайте мене! Чуєш? Нікуди не йди!
— А ти хто? — гукнула Перегуді Альонка. Не впізнала.
Перегуді пояснювати нема коли: трохи зайнятий. Усе намагався відбити молодого мужчину від зграї молодиків у камуфляжі.
— Коли ж ви вже заспокоїтеся, покидьки! — Перегуда і сам не помітив, як опинився на землі поряд із мужчиною. І вже їх обох молотили. І дедалі більше ставало тих, хто молотив.
Перегуда зловчився, буцонув ногою найближчого нападника так, що той повалився, вхопив за грудки молодого мужчину.
— Біжи! — прохрипів. — Спробую їх затримати!
Салон порожній, тут лише я. Відсутність людей не допомагає заспокоїтися, бо знадвору вриваються звуки, сіпають. Ось раптом вони зникають, чи то просто їх перекриває один — моторошний жіночий крик. Дежавю. Я чула його раніше! Той крик — біда. Заповнює простір, б’є в душу. Звідки ці страшні волання? Такі відчайдушні, розгублені. Голова обертом — і не зрозуміти, звідки лине той жахливий крик. Звідусіль?
Ні. Не може бути! То було уві сні, в реальності не мало повторитися.
Повітря бракує. Суну до дверей: розчахнути тільки для того, аби вдихнути.
Прочиняю двері, визираю на вулицю. Бачу вдалині безпорадну метушню якихось людей. Дежавю? Зараз із хаотичного натовпу стрімко вибіжить молодий мужчина, помчить у бік салону?..
— Ні… — шепочу. — Цього не може бути. Літо ж минуло.
Виходжу на поріг салону, тримаюся за прочинені двері, вдивляюся. Із хаотичного натовпу стрімко вибігає молодий мужчина, мчить у бік салону.
Метушливий хаос набирає конкретної форми: скривавлений молодий мужчина тікає, відчайдушно намагається врятуватися, слідом за ним біжить ще один, старший за першого, теж у крові, махає руками, намагаючись загальмувати озвірілий розлючений натовп, і на якусь коротку мить йому це вдається, бо молодий утікач на кілька метрів відривається від переслідувачів, які гамселять старшого мужчину.
Заплющую очі лиш на мить: страшний і досі нерозгаданий сон прямо тут і зараз стає реальністю. Та що ж це?!
Розплющую і бачу… Блека. Це ж він! Він — той молодий мужчина, який з останніх сил тікає від оскаженілого натовпу. Зараз ми зустрінемося поглядами лиш на мить, і я наперед знаю наш німий діалог: він благатиме про спасіння. Маю відкрити для нього двері?
Блек помічає мене. Наші погляди зустрічаються лиш на мить, та його очі кричать геть не те, на що очікую.
— Ромо-Розо? Ти?! Ні!
— Ні?! — кричать мої очі. — Ні?!
Блекові не до розгорнутих діалогів: біжить, роззирається зацьковано. Він уже метрів за десять від салону, наближається стрімко, наче не людина, головна подія мого життя. Відсахуюся, відступаю в салон, і геть гублюся, бо суперечливі думки рвуть серце в шмаття. Одні кричать: відчиняй двері! Інші вимагають: закрий їх перед зрадником, людина не має пробачати зраду. А я ж — людина? Зачинити! Назавжди, бо вже зачинила: ще того дня, коли побачила Блека з мертвою хижою щукою біля Житнього.
Блек вирішує за мене. До салону лишається метрів п’ять, коли він раптом рвучко повертає ліворуч, подалі від прочинених дверей салону. Аж задихаюся: тікає не від оскаженілого натовпу? Від мене? Я — страшніша за натовп?
Бахкаю дверима: ненавиджу! Зачинити, замкнути на всі замки! Не бачити, не чути! Біжу в найглухіший кут салону, забиваюся, закриваю вуха долонями, тільки би не чути ані звуку, ані шереху. Нічого!
— Геть, геть! — шепочу істерично. — Що вам усім від мене треба? Геть…
Не знаю, скільки то триває. Може, мить, може, ціле життя. Несподівана думка приголомшує: Блек тікав не від мене. Намагався подалі від мене увести оскаженілий натовп.
— Господи, Господи! — підхоплююся, біжу до замкнених дверей. Я ж ще маю змогу все виправити?
Знадвору — гіркий плач:
— Братику, братику…
Ламаю ті замки, вириваю, знищую — ніяких замків, кордонів, перепон! Тільки відчинені двері! Розчахую: ще встигну все виправити? Де всі? Хочу стати повноцінним учасником події!
…Оскаженілий натовп вже напився крові, розтанув. Під вікнами салону на землі — недвижний скривавлений Блек. І другий мужчина, старший за нього. Та я бачу лише Блека. І браслет-ланцюжок із якорем на його зап’ястку. Над Блеком голосить Улька.
— Братику, братику, братику, — повторює, ніби її заклинило. Поряд із Улькою стоїть пишна провінційна лесбіянка в сукні з блистками. Зітхає скорботно, раптом зиркає по боках і не втримується, обіймає нещасну Ульку: «Я з тобою, серденько, поряд, я не покину тебе…»