— Так, саме так. А вони вдома? — долучився до обговорення Генрі. Він був здивований, що жінка одразу повела в цьому напрямкові.
— Чи вони є? Ви питаєте, чи вони є? — Вона зробила два кроки вперед і поклала руки на стегна. Не потрібно було бути блискучим оцінювачем характерів, щоб відчути, що щось відбувається. — І ви з поліції, так?
— Так, мене звати комісар Пйотр Єндриха, а це...
Однак він не встиг представити двох інших, бо господиня грубо перебила його, зробивши ще два кроки. Єндриха інстинктивно відступив на крок назад.
— Ну і що? Що, можливо, онучок потрапив в аварію, так? І потрібні гроші, так? Сто тисяч, так? Бо ви ж поліцейські, будете ловити злодія, і вам потрібні ці гроші, і ви хочете обідрати мене на ці сто тисяч, так?
— Ні, це не так... — Єндриха продовжував виконувати свої обов'язки та вести розмову.
— Хуй такий, а не поліція! — гаркнула жінка. — Ви ті самі злодії, які на онучка людей обкрадають. Покидьки! — крикнула вона, йдучи до них, і всі троє зробили ще один крок назад.
— Але ж, пані Леокадія... — несміливо спробувала заперечити Єндриха.
— Знаю, знаю. Наш дільничний разом з пробощем провели для нас навчання після меси. Попереджали нас про таких собачих синів, хуїв йобаних, злодійських сучих синів, пизд циганських! На літніх людей полюєте?! А не дочекаєтесь, замазюки вавілонські!
Генріх посміхнувся під ніс, бо у пані Леокадії був досить вражаючий репертуар прокльонів. Вавилонські замазюки? Він такого раніше не чув. Цікаво, чи навчилася вона цього під час навчання з дільничним і з пробощем?
— Лююююдонькиии, пожежа!!! — заревіла господиня так голосно, що сусіди, яких уже насторожив букет прокльонів, кинутий старою, вибігли на вулицю, відчинили вікна та вийшли на вулицю.
— Пані Леокадія, ми справді поліція, – спробував врятувати ситуацію Генрі.
Раптом з-за паркану визирнув лисий літній чоловік, безсумнівно, сусід старої.
— Пані Леося, я вже викликав поліцію, вони вже в дорозі! – послужливо відрапортував він.
— Добре, пане Стасю, ми повинні затримати їх тут, щоб не втекли.
— Я викликав наших хлопців з пожежного депо, вони вже біжать з кийками, не втечуть, гниди.
Лисий сусід широко посміхнувся. Нічого такого цікавого в Ясенці давно не траплялося, а тут, будь ласка тобі, затримання банди злодіїв. Можливо, про це навіть в газеті напишуть! І справді, лише за кілька хвилин після того, як лисий відрапортував хазяйці, вони почули поліцейські сирени, і патрульна машина, яка охороняла їх протягом ночі, зупинилася перед будинком. Через мить з'явилися дві "кії" без розпізнавальних знаків та "мерседес спринтер", в якому сиділи антитерористи. На щастя, останні не вистрибнули з машини в бойовому порядку; офіцер, який сидів попереду, не був помітно розгублений і зрозумів, що нічого не сталося. Офіцери в цивільному вийшли з машин, швидко оцінили ситуацію та рушили до сусідів, тим часом двоє офіцерів у формі зайшли на територію.
— Це ті сволоти! — пані Леокадія вказала на трьох зловмисників. — На онучка хотіли мене виставити. Але не дочекаються!
— Молодший аспірант Павел Васяк. — Один з офіцерів у формі ідеально віддав честь орликові на шапці та злегка вклонився пані Леокадії. — Щойно повідомлено про нашестя на ваше майно.
— Так, саме ці!
— Пані Леокадія, дякуємо вам за вашу пильність та громадянську свідомість. Однак, так сталося, що ці панове справді з поліції та прийшли до вас, щоб попросити про допомогу.
— З поліції? Справжньої? — господиня відступила на крок назад, її очі розширилися.
— Не інакше, — підтвердив поліцейський у формі. — І ми були б дуже вдячні, якби ви запросили їх на чай і відповіли на кілька запитань, бо вони чекають на розмову з вами ще з учора.
— У мене є чай. І малиновий пиріг. — Жінка посміхнулася. — Але чим я можу допомогти поліції, дайте спокій.
Молодий поліцейський широко посміхнувся, зняв кашкет та нахилився до неї, знижуючи голос.
— Це державна таємниця, розумієте.
Він кивнув лисому сусідові, який все ще виглядав з-за паркану.
— О, так, розумію. — Вона швидко кивнула. — Тоді заходьте, заходьте. — Тепер вона вклонилася і відчинила двері до будинку. — І я перепрошую за все це, але нас цими аферами зараз лякають. То каструлі та сковорідки, втискують, то з онучком обманюють
— Нічого не сталося, пані Леокадія», — сказав офіцер у формі, виходячи. — Зразкова поведінка.
Жінка ледь помітно почервоніла. Вони зайшли до вітальні, так разюче схожої на всі кімнати людей похилого віку; Кшисєк одразу згадав будинок Квасека чи Зенобії Жарки. Тиша, перервана гіпнотичним цокання годинника, застелені ліжка, килими, що приховували тонни пилу, стіл, накритий скатертиною, і ваза, повна свіжих квітів, дві картини на стіні із зображенням Ісуса, його матері та хрест.