Вони сіли на міцні дерев'яні стільці, і за мить на столі з'явився великий чайник та тарілка з малиновим пирогом.
— Я якраз заварювала собі чай, панове, ви ідеально прийшли, — сказала хазяйка з посмішкою, її войовничий настрій зник. — А може кави вип'єте, панове? Мій син нещодавно надіслав мені кавник, ось такий, італійський. І каву, настільки міцну, що аж язик терпне.
— Дякую, чаю буде цілком достатньо. Пьотр Єндриха, здавалося, все ще відчував себе зобов'язаним підтримувати розмову. — Крім того, він чудово пахне. Теж від сина, англійця? Бо, нібито, він живе в Англії?
— Та де там, це люди балакають, але хто б запитав? — обурилася пані Леокадія і сіла з ними. Вона подала кожному з них по шматку пирога. — Він в Італії, в Римі. Облаштовує квартирки, грошики заробляє. Він дуже мені допомагає, бо ж пани розуміють, як воно з пенсією. Я не хвалюся перед людьми, бо яке їм до цього діло? Вони своє вже тут наробили, відколи та видра його залишила. Але ви з поліції, мабуть, все знаєте про її зникнення. А може, ви якраз з тієї справи?
— На жаль, не з цієї, — відповів Генрі.
— Шкода. Бо вона поїхала до Варшави, нібито на співбесіду, про роботу в офісі. І тільки її і бачили. Після цього поліція приїжджала один раз і питала. Один раз! — додала вона з докором.
Генрі подумки зазначив, що перегляд файлів у цій справі буде пріоритетним після повернення до Варшави.
— Тож ви повідомили про її зникнення? — цього разу спитав Кшачек.
— Звичайно ж, повідомили. Але поліція приїхала з Груйца, пару фотографій забрали, зокрема одну з весілля, а шлюб був красивий, а яке ж весілля! — променисто посміхнулася Леокадія. — Мій чоловік позичку на виробництві взяв, всього було. І єдине, що тоді ніхто нікому пику не побив, — рішуче наголосила вона, піднявши палець. — Ось наскільки мого чоловіка у Ясенці шанували. А одразу після цього він п'яний упав у колодязь, і тільки його й бачили, залишив мене з усім. Але я впоралася, не скаржилася. У нас був великий фруктовий сад; хотіли його купити, але я не дозволила. Здаю його в оренду, і досі маю, і щороку грошики мені платять. А тепер земля в ціні.
— Тож її не знайшли? — Генрі перебив господиню.
— Ну, в будь-якому випадку, після того, як вони приїжджали сюди, лише раз зателефонували, щоб сказати, що справу скасовують чи щось таке. Вона, мабуть, поїхала, казали вони, кращого життя шукати. Правда, зараза була та ще; готувати їй не хотілося, чи там по дому щось зробити? Ні в якому разі! На готове прийшла, будинок, сад. Губертик непогано заробляв, бо фахівці з ремонту завжди були затребувані, але їй не вистачало. Грошей їй завжди бракувало. Вони одружилися, бо дитинка в них трапилася, це точно. Але Губертик кохав її. І вона народила, виховувала рік, а потім світу їй забажалося. Свердлила йому дірку в животі, що вони там винаймуть квартиру, зароблятимуть гроші, а він буде доробляти нові багатоквартирні будинки в Урсинові, бо в людей зараз є гроші. Тож Губертик сказав їй, що якщо він знайде роботу, то поїдуть, а знаєте, як тоді було, роботи зі свічкою вдень не знайти. Ну і шукала... Лише онучок після неї залишився, Міхалек.
— І пані його виховала? — спитав Кшачек.
— Ну, я, а хто? — сказала та, трохи обурено. — В чому дитина винна? Ні в чому. А бешкетником був таким, яких ще пошукати, а я залишилася з ним сама, бо Губертик не міг терпіти чужих балачок і поїхав за кордон. Так люди йому життя огидним зробили. Я залишилася сама, без сина, чоловіка чи невістки. Але я не скаржуся. Життя навчило мене, що ті, хто скаржиться, марнують і нічого не отримують, а ті, хто діє, завжди виходять на перший план. Була ще та сваха, мати тієї видри, але також і бабуся Міхалека. Однак вона сиділа лише з чотками та молитовником, і Міхалек не любив ходити до неї, бо вона лише казала йому ставати на коліна і молитися. Чим більше він ріс, тим більше вона змушувала його читати ті молитви, поки нарешті він не перестав до неї ходити. Це десять років мине з того часу, як вона померла.
— Негідник, кажете? — спитав Генрі, бажаючи перевести розмову на тему онучка.
— А негідник, щоб пан знав. — Вона посміхнулася своїм спогадам. — Мене завжди викликали до школи, бо він когось стукнув. Стріляв у птахів з рогатки, ловив шпаків, які гризли вишні, і відривав їм голови. Зробив собі сітку, схожу на ту, якою рибалки ловлять дрібну рибу — здається, підсачок — і ловив тих шпаків. Він був таким бешкетником, що господарі наймали його ганяти шпаків, щоб не гризли вишні. Потім він купив пневматичну гвинтівку, таку, що з біноклем, і стріляв у птахів. Бо ж з ними величезний клопіт; шкоду роблять. Вони також двічі ловили його, бо луки навесні підпалював.