— У вас є номер телефону вашого онука? – спитав Генрі.
— Ні, ні, – сумно сказала пані Леокадія. — Він міняє номери, каже, що купує їх щоразу, коли є розпродаж. Коли він телефонує, то завжди з іншого номера.
— Можливо, у пана Губерта є номер його сина? – вставив Кшачек.
— Теж ні. Крім того, вони мало розмовляють. Міхалек злиться на батька за те, що він його покинув. І за те, що він не шукає його матір. Губерт хотів взяти його до Італії, навчити його ремеслу, але Міхалек сказав, що не буде зв'язуватися з цими слабаками. Але насправді, головне було саме про це: про видру, його матір. У нього навіть був момент, коли він шукав її. Він розпитував людей, подорожував країною, але це було марно. Одного дня він повернувся розгніваний, сказавши, що так само, як у нього немає батька, у нього немає й матері. Він замкнувся у своїй кімнаті та не виходив кілька днів, хіба що щоб туалетом скористатися. Потім він оговтався, як це роблять молоді люди.
— Його кімната, чи можемо ми її побачити? — швидко спитав Генрі.
Хазяйка на мить подумала, потім поставила чай на стіл і знову схрестила руки.
— То ви шукаєте його, бо повинен вам допомогти, чи він щось накоїв? — спитала вона без натяку на посмішку.
Генрі вже знав, що це буде нелегко; стара жінка не була лагідною старою бабусею, яку можна обдурити. До того ж, вона це показала з самого початку. Він глянув на Єндриху, який майже непомітно кивнув. Вони раніше обговорювали кілька сценаріїв, зокрема можливість без проблем увійти до будинку, але ж оговорювався і брак співробітництва вже всередині. Він встав, дістаючи телефон, вибачився перед пані Леокадією, пояснивши, що йому потрібно відповісти на дзвінок, пішов. Тим часом Єндриха та Кшисєк мали зайняти хазяйку, і він зателефонував прокурору Орловському. Розмова була короткою, і йому дали зелене світло. Комісар глибоко зітхнув, сподіваючись, що все пройде гладко, і їм не доведеться отримувати ордер.
Він повернувся всередину і з-за спини хазяйки запитально подивився на Кшисєка, який сумно похитав головою.
— Пані Леокадія, — почав Генрі діловим тоном. — У нас є ордер на обшук вашого будинку, виданий прокурором Ольгердом Орловським, за підозрою у злочині, скоєному його мешканцем.
Жінка глянула на нього через плече, її обличчя не виражало ні гніву, ні здивування. Генрі відчував, що вона щось знає, підозрював це, і попри всю любов, яку вона вливала в сина, а потім і в онука, зрозумів, що десь є вада, немов вицвіла плямка на майстерній картині, що дозволяє милуватися роботою, але водночас притягує погляд і тривожить.
Хлопець убивав птахів — що ж він ще робив? Зрештою, катування тварин у дитинстві було одним із найчастіших епізодів у житті серійних убивць. До цього додалися підпали, насильство та травматичні переживання. Що вони виявлять у цьому будинку?
Тим часом Єндриха підвівся зі стільця, сперся на стіл і спокійним голосом, яким кажуть бабусі, що онукам потрібно залишити іменинний прийом, почав пояснювати своє рішення:
— Пані Леокадія, з усією повагою, нам потрібно охороняти кімнату вашого онука. Там можуть бути цінні докази, біологічні сліди, які допоможуть нам спіймати дуже небезпечного злочинця, вбивцю. Я не кажу, що це він, але нам потрібно перевірити це, підтвердити або виключити його причетність. Техніки увійдуть до кімнати; Ми спробуємо не порушувати спокій.
— Я приготую ще чаю, — сказала господиня, також встаючи з-за столу. Вона не заперечувала, не кричала.
— Окрім кімнати, чи є ще якісь кімнати, якими міг користуватися ваш онук, майстерня чи що? — спитав Генріх.
— Я вам усе покажу, — сухо сказала та і глянула на загорнутий у фольгу пиріг. Простягнула його Петрові Єндрисі. — Смачного, — сказала жінка і попрямувала до кухні.
***
У Марека Шорца було погане передчуття щодо допиту опікуна левів, спійманого у Швейцарії, і, дивлячись у дзеркало, він з подивом усвідомив, що посміхається. Що ж, погані передчуття не повинні були перешкоджати гарному настрою, і воно не покидало його з тих пір, як він вийшов на слід. Кшисєк переживав смерть Вероніки, і Генрі, мабуть, теж, але для нього це був просто шматочок головоломки, чим їх більше, тим краще.
Він згадував, як їздив на риболовлю з дядьком Юреком на водосховище в Гожицях. Вони ловили коропа, закидали вудки та всю ніч чекали, поки пластикова кулька, яку в народі називають пінг-понгом, що висіла на волосіні, стрибне, сигналізуючи про кльов. У дядька Юрека завжди була з собою горілка, Марек був тоді пацаном, тому дозволяв собі лише пиво. Ночі були різні, іноді холодні, іноді теплі, але це не мало значення; важливо було лише те, чи стрибнув м'ячик, чи ні. Якщо всю ніч не було жодних покльовок, вони були в поганому настрої та поверталися вранці втомленими та розлюченими. Але якщо риба клювала, ніч могла тривати вічно; міг йти дощ, міг дути вітер, але всі були в піднесеному настрої. Попередня серія "Інквізитора" була такою поганою ніччю, без жодного клювання. Але тепер все змінилося. Пінг-понг підстрибував, потрібно було терпляче чекати, підсікти та буксирувати рибу до берега, а потім спритно зловити її підсаком та витягнути з води. Багато чого ще могло статися, але зрештою риба клювала.