— Ну, відразу ж - людина, — нарешті сказав він. — Він був покидьком.
— Звідки ти знаєш?
— Читав у "Факті". Якийсь знахар і шахрай чи щось таке.
— То ж таких людей вбивати можна? — спитав Марек.
— Щоб я? Звичайно, ні. Я просто кажу, що це був покидьок, тож це мала втрата.
— У мене для тебе погані новини. Кримінальний кодекс класифікує вбивство покидька так само, як і порядного, поважного громадянина. Як то кажуть: вбиваєш ідіота, а відповідатимеш як за людину.
— І тому цей кодекс — до дупи, — коротко відповів Арек.
— Яким би він не був, тебе судитимуть на його основі.
Слідчий знову знизав плечима. Марек вирішив, що час перейти до конкретики. Невимушені розмови та суперечки не спрацювали; хлоп втягнув його у типову словесну сварку.
— Добре, ми поговорили про життя, час переходити до справи. Що ти робив четвертого липня цього року?
— Я встав вранці, поснідав, випив міцної кави, а потім поїхав на роботу. На місці був о шостій ранку, оглянув підопічних та наглядав за їхнім годуванням. Це був звичайний день, виїзд додому о шостій вечора. Звичайна робоча зміна. Чи варто продовжувати?
— Слухаємо.
— По дорозі додому я отримав повідомлення від свого друга з Франції, що роботу забезпечено, і я можу приїхати. Ми обговорювали це кілька тижнів, і нарешті це сталося.
— У тебе, очевидно, є відповідні докази цього, у вигляді текстових повідомлень, розмов, можливо, електронних листів?
— На жаль, я не знаю, що сталося з моїм телефоном. — Скалек безпорадно розвів руками. — Підозрюю, що його вибили з моїх рук під час арешту; він десь у канаві лежить.
— Арешт і справді був таким жорстоким? — глузливо запитав Марек.
— Темно, в лісі, в чужій країні, і раптом замість евакуатора під'їжджає поліція і хапає мене. Зізнаюся, я трохи боронився.
— А що ти робив між шостою вечора і годиною виїзду?
— Виїхав десь після півночі; точно не пам’ятаю. Я зібрав речі, заправив бензобак, помив машину та проспав близько двох годин, щоб перебути ніч у дорозі.
— Це все?
— Так, я знаю, це, мабуть, не відповідає вашій теорії, яка, чесно кажучи, мене зовсім не цікавить.
— В ніч з 4 на 5 липня хтось проник у вольєр з левами в зоопарку Замосця, кинув туди зв’язаного чоловіка, що закінчилося трагедією. Вас не хвилює, що це сталося на твоїй території, і що твої, як ви так влучно висловилися, підопічні були причетні до всього інциденту?
— Ні.
— Я в це не вірю, як у в усі "збіги обставин".
— В цій країні, нібито, можна вірити чи не вірити у що завгодно, — парирував Скалек.
— Такий гавкіт тобі не допоможе.
Чоловік глибоко зітхнув з перебільшеною покірністю.
— Правда в тому, що в людей складається хибне уявлення про мою роботу, і не лише мою. Їм важко прийняти це для лікаря, вони просто черговий випадок, як сота заміна оливи у механіка. Я ветеринар, опікун за дикими тваринами. Усі думають, що я гойдаю левенят на колінах, годую їх соскою, обіймаюся з левами та розчісую їм гриви. Але насправді я просто спостерігаю, щоб ніхто на мене не атакував, щоб вони не голодували та не хворіли. Це така ж робота, як і будь-яка інша. Мені байдуже, якщо вони на когось нападуть; це сталося не під час моєї зміни. Запитайте охоронців і залиште мене в спокої.
— Тебе не було в зоопарку після закінчення роботи?
— Ні. Крім того, там є моніторинг та охорона. Дайте жити.
Генрі подивився в об'єктив камери. Погано; насправді у них нічого не було, окрім втечі чоловіка з країни, яка, як виявилося, була добре підготовлена. Ймовірно, знайшовся б і приятель, який налаштовував його до виїзду; були б сліди розмов. Логування мобільних телефонів, які вони отримали вчора, підтвердили його історію. Записи з камер спостереження в Замосці були стерті, і не було свідків. Чи це був збіг? Ні. Однак було б важко захищати все це в суді та якось погрожувати Аркадіушу Скалеку, і той це добре усвідомлював.
— Боїшся? — спитав Марек.
— Чого? — здивовано сказав чоловік, і це, мабуть, було його перше щире почуття під час цього допиту. Гаразд, старий трюк із раптовою зміною теми та форми допиту спрацював.
— Боїшся? Його?
— Кого?
— Ти точно знаєш, кого.
Скалек подивився Мареку в очі. Секунда за секундою його вираз обличчя змінювався, куточки рота здіймалися в пустотливу посмішку.
— Страх... Ну так, ви поліцейський, це ваш інструмент. Страх. Але що, як він не спрацює? Ви безпорадні, як і зараз, чи не так?
На цей раз поліцейський знизав плечима. Він мав би швидко відреагувати; слідчий не міг би проявити ініціативу. А може, в цьому випадку це був його єдиний шанс? Можливо, він щось ляпне, розкриється, скаже зайве слово?
— Саме так, у вас нічого не залишилося, — продовжив чоловік. — Ну, можливо, крім перекупства, бо страх — це негативний інструмент, батіг, а не пряник, тому зараз важко розіграти вірну карту, чи не так?