— Це не гра, — парирував Марек. — Я знаю, що ти йому допоміг. Я хочу знати чому, що у нього є на тебе, чим він тобі погрожував, що він тобі пропонував?
— Що він пропонував? Скалка відкинувся на спинку стільця. — Знаєте, яка найцінніша валюта у світі?
Марек не відповів; він знав, що це безглуздо. Але Аркадіуш Скалка продовжив:
— Вдячність, — сказав він і того дня більше не промовив ні слова.
***
Вони сиділи за столом за горнятком зі свіжозвареним чаєм. Поки вирішили не заходити до кімнати хлопця, доки не приїдуть техніки. Навіть якби він переїхав п'ять років тому, а пані Леокадія пройшлася пилососом та прибрала, там мала залишитися хоча б одна волосина. У них був би перший біологічний слід, який можна було б порівняти зі зразками ДНК, зібраними з попередніх місць злочинів. Серед подій, що складалися, як найскладніша у світі головоломка, з діями Інквізитора, лише один зразок ДНК був спільним для всіх справ, і, на жаль, він належав Якубу Вільку. Щоразу це була волосина, щось, що легко підкинути, але для поліції це був вагомий аргумент на користь їхньої теорії про вину знахаря. Тепер, маючи ДНК головного підозрюваного в руках, вони могли перевірити зразки, взяті з попередніх місць злочину. Потрібно було лише одне влучання, бо яка різниця? Покарання за сто вбивств у польському кримінальному кодексі майже таке ж, як і за одне.
— Будуть все витаскувати, як у кіно? — спитала хазяйка. — Зазвичай так і буває, поліція вривається і викидає все з шухляд і шаф, зриває килими. Потім треба багато прибирати.
— Нічого подібного, — запевнив її Пйотр Єндриха, до якого вона зверталася з цими словами. Він правильно передбачив, що вона йому повністю довіриться.
— Це добре, — зробила вона ковток чаю.
— Наші техніки візьмуть різні зразки з кімнати, можливо, вони знайдуть волосся, що допоможе нам визначити, чи має ваш онук якесь відношення до цієї справи. Ви, мабуть, бачили у фільмах зразки ДНК, які злочинці часто залишають на місцях злочинів?
— Бачила.
— Річ саме в тому. Можливо, ваш онук все ж таки не пов’язаний з цими подіями. Ми шукаємо його, бо маємо підозри, але нам потрібно бути впевненими.
Офіцер їв, мабуть, вже шостий шматок пирога. Було очевидно, що домашня випічка була його слабким місцем.
— І волосини достатньо для цього? — здивовано запитала господиня.
— Так дуже часто буває, — відповів Генрі.
— Панове могли б одразу так і сказати.
Вона встала з-за столу та пішла в іншу кімнату. За мить вона повернулася з великим білим конвертом. З нього вона витягла маленьку картонну коробочку, прикрашену позолоченим знаком хреста. Відкрила її, в середині була прядка світлого волосся.
— Це з його хрестин, – сказала вона, посміхаючись. — Які гарні волосики в нього були тоді. Такий маленький хлопчик, а виглядав як ангел. Чи підійде це волосся?
Вона майже з благоговінням простягнула відкриту коробку до Яна Кшачека. Генрі обережно взяв її, зітхнув і похитав головою.
— На жаль, пані Леокадіє, для дослідження волосся має бути з корінням, його не можна відрізати.
— Шкода, — вона явно хвилювалася.
Кшисєк подивився на коробку; у нього була схожа, а точніше, у його матері, яка на кожному дні народження вдома виймала її і зі сльозами на очах розповідала, як важко було народжувати, до того ж, у вільну суботу, а перейми напали на весілля її швагра. Як і в цьому випадку, на коробці, під акуратно прикріпленим пасмом волосся, каліграфічно було написано ім'я та прізвище дитини.
— Міхалек Яскола, – мимоволі сказав Кшисєк. Важко було уявити небезпечного злочинця на ім'я Міхалек з золотим, як у янгола, волоссям.
— Так, Міхалек, — пані Леокадія вронила ледь помітну сльозу. — Тільки от його прізвище вже не Яскола; він змінив його на зло батькові.
— Що? — з цікавістю спитав Генрі.
— Ну, спочатку він хотів взяти дівоче прізвище своєї матері, Саджур. Але після всіх цих пошуків він теж не хотів мати нічого спільного з матір'ю. Мабуть, він тоді дізнався про неї щось погане.
— І яке ім'я він зрештою обрав? — спитав Генрі.
— Думаю, що він по-справжньому любить і поважає лише мене, зрештою, я його виховала. Тож він узяв моє дівоче прізвище. Кшемінський.
— Міхал Кшемінський? — голосно спитав Генрі.
— Так, Міхал Кшемінський, — підтвердила пані Леокадія.
— О, курва, — сказав Кшисєк, шоковано випроставшись.
***
Свої туфлі вона відкинула вбік, і Ольгерд, як завжди, акуратно поставив їх біля стіни. Вони сиділи одне навпроти одного, ноги прямі, ступні торкалися один одного, ніжних рухів було достатньо для масажу. Якби хтось зараз підійшов до них, вони могли б щось і подумати, але їм було байдуже. Більшість із них, мабуть, і так пліткувала про те, що вони трахаються, як кролики.