— Хлопці, чи далеко вулиця Запори, 1? — спитав він.
— В принципі, по дорозі, — відповів водій. — Це коротка вулиця з одним новим блочним будинком, здається, будують наступний. Внизу у косметички кабінет, вожу туди дружину, щоб вона фарбувала нігті та робила інші процедури.
— Під'їдемо туди.
— Як пан влада бажає, — сказав той з легкою посмішкою. — Усі хочуть виглядати гарно.
Марек не став нічого коментувати, і через кілька хвилин машина плавно повернула праворуч, і вони в'їхали на бруковану вулицю, яка привела їх до самотньої камениці зі скромними чотирма поверхами, перший поверх якого насправді займали різні постачальники послуг. Поліцейські припаркувалися навпроти салону краси "Венера", який рекламував себе гаслом "Відкрийте з нами природну красу для себе". До чого ж це призвело, що з жінок доводиться видобувати натуральну красу, використовуючи десятки неприродних методів? Марек вийшов і попрямував до входу для мешканців. Рафал Гайда жив під номером чотири, але, звісно, згідно з останніми правилами, списку імен не було. Двері на сходову клітку були замкнені, але саме в цей момент вийшов пенсіонер і, лаючись собі під ніс, відчинив їх, а потім підпер шматком бруківки, щоб ті не зачинилися.
— Знову ті пиздюки замкнули. — Він кивнув у бік маленького дитячого майданчика, безсумнівно, маючи на увазі кількох матерів, які доглядали за своїми дітьми. — Засрано,куди не плюнь, одні баби з кіло штукатурки на пиці, все кігті пилять, нишпорять у телефонах і цілий день тільки й пиздять, як квочки на жердині. Педофілів бояться, кошолки дурні. Так я і кажу, не ходіть до костьолу, і проблема буде вирішена. Я куплю собаку і назву його Браян або Джастін, бо половина тут своїх короїдів так поназивала. Собаку покличу, а половина цих розпещених байстрюків підніме голови. Бандити.
Він витер піт з чола і подивився на Марека. Той посміхнувся, маючи передчуття, що це, мабуть, колишній поліцейський, а точніше поліцейський, який може бути добрим джерелом інформації. Він вже збирався почати розмову, коли лихий старий знову почав транслювати:
— Весь цей будинок — дешевка і липа. Найменший дощик, а в підвалі так волого, що равликів та жаб розводити можна. Забудовник, злодій довбаний, обдурив нас з утепленням фундаменту. Відкриваю під'їзд трохи провітрити, даю висохнути. Вчора вночі була буря, і вона знову тягне з підвалу. А зрештою, хуй їм всім у дупу!
Старий махнув рукою і, бурмочучи щось собі під ніс, попрямував до Бедронки, що маячила за деревами. Марек посміхнувся собі під ніс і зайшов всередину. Ще один крихітний проблиск щастя. Він піднявся на другий поверх і став перед дверима номер чотири. Постукав.
Минуло, мабуть, секунд десять, перш ніж двері відчинилися. В дверях стояв молодий чоловік у шортах і чорній футболці. У нього був трохи сонний вигляд, щетина, а рука була в гіпсі. Під оком було видно досить свіжий синець.
Марек уже знав, що це, скоріше за все, не їхній фігурант.
— Доброго ранку, штабний аспірант Марек Шорца. Можна поговорити з вами хвилинку?
Він показав свою поліцейську відзнаку, навмисно не згадавши, що він зі столиці, бо кмітлива людина могла б одразу задати собі питання, а що варшавянин робить у Вроцлаві.
— Будь ласка, — господар відчинив двері ширше і посміхнувся, запрошуючи.
Марек увійшов і відчув приємну прохолоду. Почув тихе гудіння кондиціонера, який дедалі частіше з'являвся в польських домівках. Гайда запросив його до невеликої вітальні, що прилягала до кухні, жестом вказавши на темно-синю кутову канапу.
— Ви прийшли до мене? — спитав господар.
— Здається, так, — відповів здивований Марек.
— Вибачте за манери, пан не бажає чогось випити?
— Ні, дякую.
Він не хотів сидіти там, вже відчуваючи, що може так само добре йти назад.
— Я питаю, ви маєте відношення до моєї заяви? — хлопець підняв руку в гіпсі та зашипів від болю.
— На жаль, ні.
— Якийсь мудак на мерсі збив мене на переході. Багаті пиздюки уникають покарання.
— Коли це було?
— Позавчора. Я вийшов з лікарні сьогодні вранці. Моя рука в гіпсі, три дроти. Думав, ви спіймали типа; на перехресті велося спостереження.
— Тож останні два дні пан був в лікарні?
Господар підозріло подивився на нього, але, здається, щойно зрозумів, що кожен поліцейський повинен ставити свої власні запитання, ніби ті, які ставили його колеги, були абсолютно недоречними.
— Так. Машина збила мене позавчора, швидка відвезла мене до лікарні на вулиці Лісовій, і мене виписали сьогодні вранці. Чи потрібно мені показати вам мої документи про виписку?