— Можливо, вчена криса дрихне, — сказав він.
— Гей, дивись, кого ображаєш!
— Та годі, куди йому до тебе? До того ж, ти майже наш.
— Добре, добре.
Поліцейський подзвонив втретє. І цього разу після надокучливого дзвону дзвінка настала лише тиша.
— Я ж казав, його, мабуть, там не буде.
— Ми повинні надати інформацію, щоб вони могли почати його шукати. Зараз він наш головний підозрюваний.
— Кривавий, нещадний убивця, який здійснює страти в прямому ефірі на TVP та знущається з правоохоронних органів, живе в занедбаній квартирі на Натоліні? Я так не суджу.
— Не судіть, то й судимими не будете.
— Тобі треба знову почати пити, бо в тебе шарики за ролики заходять…
***
Яка ж дурна ідея спала йому на думку з цим самогубством! Ось до чого призводить, якщо керуватися емоціями в журналістиці. Тільки протверезівши, Журек зрозумів, що забув золоте правило, якого повинен дотримуватися журналіст: відсікти свої почуття та готувати ретельний матеріал. Він отримав м'яч у власну корзину від Інквізитора? Отримав. Чи використав він його? Так, як міг. Кінець історії.
Однак тепер настав час мінімізувати шкоди.
Якщо Інквізитор знав, що він співпрацював з групою Шабаш, настав час перешкодити його запланованій помсті. Можливо, зараз, під час Творіння, у нього не буде на це часу, але яку шкоду він міг би завдати, пославши якогось бандита, щоб той спакував покаліченого, підступного журналіста та зберіг його на потім? Крім того, а чому на потім? Хіба видовищне вбивство автора бестселерів не пасувало б як елемент шоу? Чудова кульмінація насиченого тижня!
Журек вирішив, що покине свою квартиру та відправиться до свого "сховища", як він називав свою запасну квартиру. Він іноді використовував його, коли виникали погрози від тих, кого він безжально описував у своїх статтях. Таємна печера Бетмена, з якої він міг би продовжувати працювати з Шабашем, але був би в безпеці.
Задзвонив телефон, незнайомий номер. Це, мабуть, знову був ВІН; він завжди телефонував або писав зі свіжих номерів, мабуть, передплачених карток, придбаних онлайн або куплених на підставних осіб. Живеш лише раз, подумав він, зухвало посміхаючись, і натиснув великим пальцем зелену кнопку. Зрештою, лише позавчора він хотів покінчити життя самогубством, а сьогодні раптом злякався смерті? Ідіотизм чи трагікомічна ситуація.
— Алло, — недбало промовив він.
— Алло, це пан Казимір Барщик? — спитав незнайомий голос, хоча раніше він його вже десь чув.
— Біля телефону.
Тим не менше, зітхнув він з полегшенням.
— Пан Казимір, чи можемо ми вільно говорити?
— Так.
Він зрозумів суть питання про те, чи його телефон стежать або прослуховують. Він контактував зі спеціалістом, який щомісяця перевіряв його смартфон і оновлював програми безпеки. Не звичайні антивіруси, а речі, написані для обраних. Життя слідчого журналіста несе певні ризики; краще бути в безпеці.
— Прокурор Ольгерд Орловський. Пане Казимір, я займу хвилинку. Можна?»
— Будь ласка.
Він поставив валізу біля вхідних дверей і повернувся до вітальні, плюхнувшись на канапу.
— Ми побачили відео, яке ви отримали минулої ночі. Дякуємо, що надіслали його нам, ми дуже вдячні, і ми його не забудемо. Не хочу використовувати якесь застаріле гасло, але мене вразила ваша громадянська свідомість.
— І чи буде воно продовжувати вражати вас, поки ви не висунете мені звинувачення?
— Пане... Казимір, ніхто не висуває звинувачення проти того, хто допомагає зловити серійного вбивцю, рятуючи невинних людей від смерті.
— Ви його ще не спіймали.
— Але завдяки вам це може статися, і я навіть впевнений, що так і станеться. Тому, хто піде на довгострокову та безперервну співпрацю, не має чого боятися, я гарантую це, і мої гарантії справді багато значать.
— До справи, пане прокурор.
— Пане Казимір, ви професіонал, тому знаєте, чого я очікую.
— Більше інформації.
— Так, і щоб ви могли її отримали, знаєте, що має статися.
— Так, я знаю, нічого насправді статися не може.
— Саме так, нічого такого, що б відходило від норми.
— Пане прокурор, я все ж таки волів би мати певні письмові декларації.
— Звичайно, яким чином?
— Достатньо буде фотографії підписаного паперу на цей телефон. Ніяких електронних листів чи комунікаторів.
— Звичайно, я розумію. Ми надішлемо його за мить.
— Щойно я отримаю повідомлення, я публікую відео з зоопарку, бо розумію, саме цього ви очікуєте?
— Ми чудово розуміємо один одного. Ми дамо цьому роликові пожити п'ятнадцять хвилин; це здається розумним. Однак, будь ласка, дотримуйтесь історії про те, що ніхто з редакторів не хотів прийняти його від вас, бо ми зробили превентивний хід, налякавши всіх мішком законів.