— А як щодо тих адрес, на які Кшисєк вказав як на пов'язані з історією? — спитав Марек.
Цього разу комендант Стефан Вінніцький заговорив тихим голосом, який ідеально підходив до його статури:
— Нам відомо, що це за кам'яниця. Я поки що відправив туди лише патруль без розпізнавальних знаків, щоб він за ними стежив. Внизу є банк і кілька магазинів, нагорі житлові приміщення, але зараз там пусто. Власник планує перетворити їх на офіси, а капітальний ремонт має розпочатися через кілька тижнів. Наш чоловік у банку, стежить за всім.
— Добра робота, — посміхнувся Марек. — Чи можемо ми зайти до тої кам'яниці?
— Звичайно, менеджер вже надіслав нам чоловіка з ключами.
— Панове, я вражений організацією, — похвалив його Ольгерд. — Звісно, ми не будемо туди кидатися юрбою. Марек?
— Так, зрозуміло, їдемо.
***
Варшава, як завжди, була сповнена людей, машин, спеки та шуму. Іноді Кшисєку здавалося, що президент міста найняв половину всіх мешканців лише для того, щоб ті блукали містом і створювали штучний натовп, надаючи цьому звичайному місту статус галасливого мегаполісу, тоді як насправді вона була наймолодшою дитиною в Європі, незграбно бігаючи за своїми братами та сестрами.
Ще один житловий масив, такий схожий на інші, такий пастельний у своїх кольорах, такий залізний на дитячих майданчиках, такий вкритий собачим лайном на своїх газонах. Вони вийшли з машини, і, на щастя, цього разу їхнім пунктом призначення був не багатоквартирний, а будинок на одну сім'ю, класичний кубик з комуністичної епохи. Вулиця, обсаджена будиночками, прилягала до житлового масиву з низьких блочних будинків, що якимось чином підвищувало статус району. У Сандомирі подібна вулиця називалася "Злодійською", а в Янові Любельському він натрапив на назву "Алея вдячності лікарів". Квадратні одноповерхові монстрики були тісно впихані один поруч з другим, деякі облицьовані бежевим сайдингом, який колись був білосніжним. Будиночки були так близько один до одного, що можна було посцяти з власних вхідних дверей на сусідське подвір'я. За вказаною адресою стояв не дуже доглянутий і досить непривабливий блок, перед яким ніхто не хотів би фотографуватися, щоб підкреслити свій фінансовий стан.
Потворний будинок мав під'їзд, на якому вони припаркувалися, а доступ до потенційного Інквізитора охороняли зварні ворота. Бракувало лише нібито смішного, але насправді жалюгідного знака про собаку, який гірший за свого господаря або може дістатися до воріт за п'ять секунд. На щастя, мода на такі дрібнички потроху згасала, так само, як зник попит на гіпсових гномів чи лебедів, зроблених з автомобільних шин. На воротах був дзвінок, яким Генріх охоче користувався. Незважаючи на свій ненадійний вигляд, обладнання було справним, бо за мить двері до будинку відчинилися, і в них встав високий, худорлявий чоловік, одягнений у втомлену від життя флісову куртку. Звичайно, на його величезному носі сиділи окуляри в дротяній оправі, а товщина лінз могла б легко допомогти астрономам у пошуках позаземних цивілізацій.
— Доброго ранку. Чим можу вам допомогти? — хрипко спитав він.
— Доброго ранку. — Генрі посміхнувся однією зі своїх найкращих посмішок. — Пане Фабіан Габріельский, ми вірно потрапили?
— Так, панове, ви в потрібному місці. — Чоловік спустився сходами, що вели до дверей, і широкими кроками підійшов до воріт. — Панове в якій справі?
— Ваги, принаймні, державної, — пожартував Генрі, показуючи своє поліцейське посвідчення. Кшисєк відчув, що його друг розслабився, оскільки вони точно не стояли перед Інквізитором.
— Будь ласка.
Господар відчинив хвіртку, але в його голосі відчувалася нотка тривоги, можливо, навіть невпевненості. Кшисєк також помітив, що він здригнувся, побачивши поліційну відзнаку.
Вони увійшли до будинку, меблі якого не підвели очікувань, пов'язаних з його зовнішнім виглядом: дерев'яні панелі, мисливські трофеї, сокирка із Закопаного, пейзажі, настінні гобелени, запилені тарілки на стінах. Вийшовши з коридору, вони опинилися в невеликій вітальні, з'єднаній з кухнею. Усі меблі не були особливо старими, але, здавалося, вони пам'ятали перемогу Леха Валенси на президентських виборах. Господар показав їм місця за квадратним столом, і вони сіли на жорсткий кутовий диван.
— Панове, бажаєте чогось випити? У цю спеку, мабуть, води, але рекомендую гарячий, солодкий чай.
— Ми не будемо бавитися аж так довго, — відповів Генрі. — У нас є два, можливо, три питання. Тож немає потреби ставити чай; води буде достатньо.