— Які події?
— Є один такий тип, якого вважають сучасним катом і який вбиває тут і там. Ми йдемо за ним по п'ятах; я подумав, що можемо тут щось дізнатися.
— Мені дуже шкода, я б з радістю допоміг.
— Без сумніву, — Генрі злегка вклонився.
— До побачення.
Господар зачинив за ними хвіртку.
— До побачення, — відповів Генрі, спостерігаючи, як чоловік зникає в будинку. — То що, Кшисю, ще один промах.
— Генрі, щось мені тут не подобається.
***
Поліція стежила за кам'яницею з моменту отримання першої інформації про можливу діяльність Інквізитора у Швідниці, а банківські службовці також були у стані підвищеної готовності. Директор установи виявився двоюрідним братом поліцейського коменданта, тому співпраця йшла без вагань. Одного з детективів у цивільному відправили всередину спостерігати за перехожими. Щоб не викликати підозр, йому видали гарну корпоративну сорочку та краватку в кольорах банку. Тепер він сидів за одним зі столів, тим, що був найближче до вулиці. Двоє офіцерів у машині без розпізнавальних знаків стежили за входом до будівлі; офіцер у банку бачив і їх, і людей, які неквапливо прогулювалися тротуарами, їхні ноги зводили від спеки. Місцеве радіо весь ранок транслювало повідомлення, в яких закликали літніх людей залишатися вдома, а це означало, що рух транспорту дещо послабшав. Гроза, що пройшла над містом, була сильною, але короткою, і тепер мокрі вулиці парили, створюючи нестерпно спекотну атмосферу. Офіцер також бачив ринкову площу Швідниці, де він бачив рестораторів, які знову встановлювали парасольки у своїх садах та прибирали після грози. Поліцейського, який працював у банку, звали Олександр Кваснєвський, і через цей невдалий збіг прізвищ його прозвали Кваху. Однак він ненавидів краватки більше, ніж колишній президент Республіки Польща, постійно послаблюючи вузол на шиї, лаючись собі під ніс. Він почувався так, ніби на якихось клятих хрестинах чи іншому сімейному святі. Там, принаймні, після першого келиха, можна було розстебнути сорочку та зняти краватку, а тут він міг застрягти там на весь день.
Він спостерігав за банківськими службовцями, дедалі більше обурюючись їхньою поведінкою. Коли у відділенні нікого не було, вони сміялися та лаялися — звичайне робочий заклад. Щойно клієнт відчиняв двері, вони за мить перетворювалися на ввічливих працівників, які з посмішкою на обличчі проштовхували практично будь-яку заявку на кредит, навіть якщо хтось просто приходив переказати гроші. Найгірше те, що за ці три години їм це вдалося двічі. Щойно клієнт виходив з закладу, маски спадали з його облич. Вони були справжніми психопатами, здатними змінити свою поведінку вмить ока! Скільки ж він таких зустрічав за свою кар'єру? Зразковий сусід, добрий дядько, зразковий працівник, але водночас злодій, бандит чи ґвалтівник?
— Кави? — спитав Мачек, молодий працівник, відповідальний за корпоративних клієнтів, який сидів поруч із ним. — Ми не можемо пити за столами, навіть пляшку води не можна залишити стояти, але ми можемо піти до задньої кімнати.
— Дякую, я не хочу, — коротко відповів він. Він глянув на хлопця, чия модна стрижка була зачесаною набік. На лівому зап'ясті у нього був один із тих модних годинників, елегантний, з кольоровим дисплеєм, вартий, мабуть, місячної зарплати поліцейського.
— Я можу поспостерігати за тебе, — підморгнув Мачек.
Усі тут зверталися на "ти", незалежно від посади.
— Це так ви всім втискаєте ці позики? — Кваху швидко змінив тему, перейшовши до запитань, а не до відповідей, як це було прийнято в поліції.
— Чоловіче... — хлопець махнув рукою. — Знаєш, скільки часу триває підготовче навчання, перш ніж зможеш сісти за таким столом? — Він жестом вказав на своє робоче місце.
— Ну, ні.
— Два тижні. Один день — насправді добрий, бо нас навчають розпізнавати підробки, знаєш, фальшиві гроші, за допомогою двох інформаційних систем, які ми використовуємо. Інші дні — це промивання мозків у сфері продажів. Кожне речення, яке ми тут кажемо клієнту — це результат роботи аналітиків, психологів та майстрів з продажу. Кожне! Сміх, жарт, добрий жест — все це результат навчання, вкорінене в нас, вписане в кабак. Якщо ти йдеш до банку, ти як олень, що виходить сонячного дня під засідку мисливців. Ти думаєш, що знаєш, як вести переговори, бо хтось на ринку колись збив у тебе дві десятки за два ящики помідорів, але насправді навпроти тебе сидить холодний професіонал, не банкір, а продавець без краплі милосердя. Усі виходять з-за мого столу щасливими, ніби виграли в лотерею, з рахунком, кредитною карткою, позикою, і, власне, я робив з ним все, що хотів.