— Піду, — сказав Кваху і пішов без зайвих слів.
— Ось вам матеріал. — Директор простягнув Мареку флешку у формі кредитної картки. — Звичайно, якщо буде потрібна допомога, будь ласка, звертайся безпосередньо до мене; це не обов'язково має бути офіційно; комендант — мій двоюрідний брат.
— Також дякую.
Задзвонив телефон Марека. Орловський.
— Так?
— Піднімися нагору, — кинув прокурор, але в його голосі лунали ознаки нервозності.
— Що таке?
— Не повіриш, кого ми тут маємо. Цей мудак непогано з нами заграває.
***
Генрі був на межі абсолютної люті. До них прийшов чоловік, який явно хотів їм щось сказати — коротше кажучи, розколовся — але в той момент він сидів за столом і плакав, як гівнюк, якого щойно кинула його перша дівчина. Вони не дуже добре заспокоювали гостя, і нарешті поліцейський встав і почав обшукувати будинок у пошуках горілки. Він вирішив, що якщо не заспокоїть Габріельського, то вдарить йому в пику.
Він обшукав вітальню, потім пішов на кухню, перевіряючи шафки одну за одною. Господарю було байдуже, він просто ридав і сякав у кухонні рушники, які люб'язно надав Кшисєк. Генрі відкрив холодильник; якщо він там нічого не знайде, йому, мабуть, доведеться йти до підвалу. Він ніколи не зустрічав польського будинку без пляшки чистої під рукою. На щастя, у маленькій морозильній камері він знайшов півлітра "ви борової"; консистенція була чисто бенкетною, напіврідкою. Він пам'ятав, що на якійсь з верхніх полиць стояли скляночки, взяв одну. Повернувся до салону, налив на око скромні п'ятдесят грамів, більша кількість могла й прибити писаку, який не навик до міцних спиртних напоїв.
— Ось, — він поставив склянку перед Габріельським.
Той подивився на поліцейського почервонілими очима і, здавалося, побачив щось на його обличчі, що одразу ж спонукало його потягнутися до покритої інеєм склянки.
— Допоможе, — запевнив Кшисек, щосили намагаючись не засміятися.
— Йобни швиденько, — підбадьорив Генрі.
Побачивши, як господар незграбно вливає горілку в себе, він здригнувся — повна аматорщина. Водночас він відчув клубок у горлі, слина підступила до рота, бо він би з охотою бахнув сотку, щоб заспокоїти нерви. Ні! Він пообіцяв собі, що доки вони не спіймають цього гада, він не торкнеться алкоголю. Тоді буде час святкувати, але лише один день. Це була його обіцянка, бо на нього чекало наступне завдання: знайти Вероніку. Горілка виявилася рятівною в цій ситуації, так стискаючи горло Габріельському, що він перестав ридати. Хазяїн кілька разів шморгнув носом, висякався з міццю духового оркестру і підставив скляночку Генрі, який мовчки знову наповнив її так само, як і раніше. Він не хотів перетворювати плачучого клієнта в такого, який несе тарабарщину.
— За це саджають до в'язниці? — нарешті озвався господар.
— За допомогу вбивці у скоєнні злочинів? — спитав Генрі. — Так. Ми називаємо це співучастю.
— Ні, не за це. Я нікому не допомагаю, — швидко кинув той.
— Навіть ненавмисна допомога карається, — заявив поліцейський.
— Я... — Він схопив пляшку і жадібно вилив вміст собі в горло. Цього разу, на думку Генрі, досить ефективно. — Я просто... тобто, він мені...
Кшисєк жестом заспокоїв поліцейського, який явно намагався мотивувати чоловіка говорити більш зрозуміло. Хлопець подивився Габріельському прямо в очі та спокійно сказав:
— У вас на полиці є книги Марека Вронського, він спеціаліст з викриття вчених, які займаються плагіатом. Скажіть, ви згрішили плагіатом, і хтось вас шантажував? Ви тому читаєте її, щоб уникнути викриття?
— Трохи так, — погодився господар, сякаючись у паперовий рушник.
— Трохи? — спитав Кшисєк.
— Не знаю, чи це плагіат, тому я й перевіряв, боячись, що все розвалиться. Вся моя кар'єра?
— Чому? — спокійно спитав Кшисєк.
— Я не платив тому чоловікові, і він мені, зрештою, теж, бо це була, по суті, співпраця, — почав Габріельський досить незв'язно. Бо ж, знаєте, дослідницька посада — це зручно. Гроші невеликі, але вам нічого не потрібно робити. Ну, робити треба... Публікуватися, консультувати, але в мене на це зовсім немає на це голови. Я навіть зв’язного реферату написати не можу.
— Тож хтось допоміг вам написати докторську роботу, так? — спокійно запитав Кшисєк.
— А за це садять до в’язниці?
— З тією в'язницею штука така, — нетерпляче втрутився Генрі. — Бачив коли-небудь малюнок Феміди? Богині правосуддя? Можливо, статую перед будівлею суду?
— Так.
— В руці у неї ваги з двома тарілками. Суд дивиться на ваги і перевіряє, на якій з них чого більше. У цей самий момент ти кидаєш наступні гирі на хороший бік, тому намагайся мати на ньому більше, ніж на поганому боці. Розумієш?