— Він не працює сам, аж ніяк. Він що, не спить? Не їсть? Літає на амфетамінах?
— Нічого подібного. Можливо, у нього також був гелікоптер чи літак?
— Це єдине пояснення, на мою думку. Хіба він ризикнув би подорожувати з тілом через чверть країни? Він не наражає себе, пам'ятаєш профіль? Це добре організований тип. Ми наступаємо йому на п'яти, це правда, але, боюся, він це просто врахував.
— Що він тепер зробить?
Ольгерд встав і важко позіхнув. Він почав ходити по порожній кімнаті, звук його кроків змішувався з голосами техніків, які коментували операцію з обезголовлення повішеного.
— Я бачу лише два варіанти. Варіант А: він утримуватиме темп, і незабаром нам доведеться зібрати речі та вирушити на море або в якийсь інший кінець нашої прекрасної батьківщини.
— Варіант Б?
— Варіант Б: він стримає коней, бо ми підійшли надто близько. Він упевнений, що в нас небагато на нього є, і якщо він сховає голову в пісок, це гарантуватиме йому повну безпеку.
— У нас є Журек, — відповів Ольгерд.
— Так, наш козир у рукаві». Мені також цікаво, що мають для нас два наші історичні дослідники.
Саме в цей момент задзвонив телефон Марека.
— Я притягнув братика думками», – сказав він з посмішкою і підняв слухавку. Він слухав, не кажучи ні слова. Зрештою, він коротко промовив "добре" та подивився на прокурора, натискаючи червону кнопку завершення розмови. — Пакуємо речі, мій прекрасний принце, і бігом до Варшави.
***
Вероніці на вуста тиснулося лише одне слово, і воно було дуже нецензурним. Вона ходила по готельному номеру від дверей до вікна, м’який килим приглушував її кроки. Її кров кипіла, її шалені думки не давали їй зосередитися на якомусь конкретному рішенні.
Вона знову глянула на екран телефону. Що за придурок. Надіслав їй одне речення.
Чекай наказів.
Про що він думав? Вона розіслала всім ті SMS, як він і просив, повідомляючи про смерть ворожія, хоча насправді не знала, до чого їх запрошує. Співучасть — нічого не сказати. Вона майже всю ніч їхала до Замосця, а потім, ледве жива, опинилася в цій дірці на краю світу. І заради чого? Яка їй з цього користь? Чи він її мучив? Можливо, він хотів її вбити, зробити такою слабкою, щоб серце у неї просто відмовило?
Вона нарешті зупинилася і плюхнулася на ліжко. Товстий готельний матрац пом'якшив її падіння. Вона знову подивилася на телефон.
Хуй вам в дупу!
Вона швидко набрала текст і натиснула "Надіслати". Цікаво, що він тепер робитиме? Вона їхала до Варшави; настав час нарешті поговорити з Кшисєком і розповісти йому всю правду.
Телефон запищав. Повідомлення.
Блаженні терплячі...
Вона кинула телефон на ліжко. Їй здавалося, що поводиться як дівчина-підліток, розлючена на батька, якій надто шкода грюкнути об стіну новим телефоном, який він подарував їй на день народження. Гадаю, це те, що називається безсиллям.
Телефон запищав.
...бо вони будуть винагороджені.
Телефон запищав.
Їдь до Варшави. Зустрінься з Кшисєком.
***
Пальці немолодого вже чоловіка літали по клавіатурі з грацією та певною інтимною делікатністю, ніби різке натискання клавіші могло зруйнувати зв'язок між людиною та комп'ютером. Кшисєк спостерігав за роботою поліцейського IT-фахівця, вкотре дивуючись тому, як легко піддається стереотипам. Коли головний IT-фахівець воєводського управління поліції запросив їх до кімнати, він був певен, що невисокий п'ятдесятирічний чоловік з помітним пузцем та пишними вусами, який їх зустрів, також прийшов ознайомитися зі справою, і що за мить до кімнати увійде худий чоловік у окулярах у дротяній оправі, з блідою шкірою та мішками під очима. Нічого не сталося, бо Януш Стшеха, попри те, що виглядав більше як мисливець за вигідними покупками в "Лідлі", виявився тим чарівником, якому немає рівних.
Чорт забирай, у нього під столом навіть лежали шльопанці. Тихі звуки роботи на клавіатурі переривалися сопінням та бурчанням під ніс, а іноді він відригував, створюючи враження, що його останньою їжею, безсумнівно, була ковбаса.
— Хтось тут знав, що може світити, — тихо сказав комп'ютерник і, ігноруючи подальші пояснення, почав стукати по клавіатурі.
— Що це має означати? — не міг стриматися Генрі.
— Цей ноутбук. — Він вказав на комп’ютер, кинутий на підлогу поруч зі своїм столом. — Щойно я його ввімкнув і почав копатися, зашифрував файли.
— Як це? — На думку Кшисєка Генрі був розлючений, але все ще контролював ситуацію. — Зашифрував?
— Так, зашифрував, — підтвердив Януш.
— І що тепер?
— Нічого. Зашифрований. Нічого не зробиш.