Він дістав мобільний телефон і ввімкнув ліхтарик. Це не був зенітний прожектор, але його було цілком достатньо для вузького коридору готелю. Він освітив двері, повз які він проходив, у ідеальний момент; ще кілька кроків, і він би пропустив номер сто шістнадцять.
Вероніка.
Чому саме зараз, посеред цієї завірюхи? Чи була вона причетна? Можливо. Але як? Чого вона від нього хотіла? Він ставив собі не лише це питання, а й сотні інших протягом усієї дорогі з Варшави. Їй доведеться відповісти щонайменше на половину з них. Тричі в останню мить він стримував себе, щоб не схопити телефон і не покликати Генрі на допомогу, але його друг не міг сидіти спокійно і слухати його пояснення.
Він подивився на двері та глибоко вдихнув. Ну, агенте Малдер, тримай свою Скаллі.
Він тихо постукав, і глухий стукіт луною рознісся по всьому коридору. Чи це була реальність, чи темрява посилювала всі відчуття?
За дверима не було жодного руху, але ж це був готель, і звукоізоляція кімнати мала забезпечити комфорт та анонімність. Найкращі друзі чоловіків та їхніх дружин мали почуватися в безпеці; крики фальшивих оргазмів не повинні були турбувати інших гостей.
Ніхто не відповів.
Він постукав ще раз, трохи сильніше, і посвітив ліхтариком на нерухому дверну ручку. Знову тиша. Чи вийшла вона кудись? Можливо, вона приймала душ? Чи це була пастка? Він про це не подумав, не сказав Генрі, куди їде. Який ідіот. І все одно ніхто не відповів.
Він швидко рушив до стійки реєстрації. Він почувався як душа, що прямує тунелем до світла, прагнучи якомога швидше потрапити туди. Він практично вбіг у світлий вестибюль і повернув ліворуч, посміхаючись адміністраторці.
— Не знайшли номер в темряві? — спитала та з посмішкою.
— Знайшов, все було не так погано, — він помахав телефоном з увімкненим ліхтариком.
— Ще раз перепрошую за незручності. Зрештою, ми не в місті, і такі перебої трапляються, особливо під час штормового сезону.
— Нічого страшного. — Він підтвердив свою відповідь широкою посмішкою. — У мене ще одна проблема.
— Так?
— Моя знайома не відповідає.
— Можливо, її немає в кімнаті?
— Можливо, але чи можете ви якось це перевірити?
— Не зовсім, у нас немає відеоспостереження в кімнатах.
— Не дуже добре.
— На жаль, — дівчина весь час посміхалася.
— У вас є ключ від кімнати? Універсальний?
— Звичайно. Однак, будь ласка, вибачте, мені не дозволено турбувати гостей.
Кшисєк шкодував, що не має поліцейської відзнаки. Такий значок творив дива; все, що йому потрібно було зробити, це помахати ним перед обличчям, і більшість людей ставали більш готовими до співпраці.
— Пані Пауліна. — Ім'я ажміністраторки було акуратно написано на бейджикові, прикріпленому до досить струнких грудей. — Моя подруга чекає на мене; їй немає причин ховатися від мене. Я не покинутий чоловік чи хлопець, який шукає її. Я не відчуваю невірності і не планую застати її in flagranti з коханцем. Просто я лякаюсь того, що з нею могло щось статися… Вона хвора, їй могло стати погано.
— Розумію, але…
— І що за цим йде, – перебив він, – я буду цілком задоволений, якщо ви підете до її номеру самі або попросите когось іншого з персоналу перевірити її стан. Я чекатиму тут чемно та терпляче. Якщо кімната порожня, я зникну. Якщо вона скаже, що не хоче ніяких відвідувачів, я теж зникну. Більше я нічого не прошу.
Дівчина розлютилася. Він це побачив. Вона взяла чисту картку-ключ, швидко запрограмувала її та подивилася на нього з посмішкою.
— За мною, будь ласка, – сказала вона. – Я трохи боюся темряви.
Адміністраторка вийшла з-за стійки, заправила волосся за вухо та попрямувала до темного коридору. У компанії з нею темний готель більше не здавався таким загрозливим; атмосфера змінилася з моторошної на затишну. Вони дісталися номеру сто шістнадцятого. Дівчина провела карткою до зчитувача, і тихе клацання сповістило про відмикання. Вона відчинила двері, і світло в кімнаті засвітилося. Дівчина зазирнула всередину, і слово, які вона вимовила: "Вибачте", перетворилися на крик, що довго лунав темними коридорами готелю.
РОЗДІЛ 19
У Міхаловіцах під Варшавою розігралася безголосна буря, наповнена синіми блискавками поліцейських машин та громами, що кидав прокурор Ольгерд Орловський. Перші блискавки зосередилися на Кшисєкові, який нікому не повідомив про свою зустріч з Веронікою, дозволивши собі діяти свавільно, не порадившись ні з ним, ні з Мареком, ні навіть з Генрі. Ольгерд коротко сказав: він може зібрати валізи та йти додому, і лише враховуючи його внесок у справу до цього часу, він не буде нести кримінальної відповідальності за свої дії.