Та загалом усе ж подобався мені він. Якби ні, легше б мені жилося нині.
За два дні до весілля сидів я у театральній кав’ярні з Салемом, майстром із реквізиту, а тоді саме готувалася якась вистава. Ми пили й закушували, коли ж Салем каже, мовляв, хоче дещо мені показати, і виймає з сумки ножа. Виблискує лезо, сантиметрів двадцять, певне, завдовжки, як невеличка шабля. Салем питає:
— Добрий ніж, еге? Ти колись бачив такий?
— Не бачив, Салеме, — відповідаю.
— Ну, то зараз побачиш! — замахнувся ножем і як вдарить мене посеред грудей.
Я навіть поворухнутися не встиг, а одна-єдина секунда, коли наші погляди зустрілися, коли я ще думав, що ніж у мені, та секунда була моїм найбільшим страхом і жахіттям.
Салем сміявся, зі стільця мало не падав, так смішно йому було. А мені зовсім не смішно. Сиджу, ноги в мене трясуться, все коліньми б’юся об стіл.
Я сказав:
— А тепер ти вибирай, що хочеш: або я тебе відлупцюю так, що й рідна мати не впізнає, або ти мені віддаси того ножа!
Ось так я прийшов на Андриїцине весілля із театральним ножем. Щоб і Андриїця бодай раз у житті всрався зі страху.
Якщо гулянки в дервенчан були криваві, то весілля вийшло геть не схожим на них. З’їхалося три сотні гостей, мій ґазда розгорнув для них циркове шатро за рестораном, зі шкільних парт склав одного довгого стола, п’ятдесят метрів завдовжки. Люди посідали на шкільні стільці, ніби справжні учні, чоловіки — один за іншого плечистіший — тулилися один до одного, а жінок своїх тримали коло себе, наче вони з якогось іншого світу, не з нашого, боснійського. Прийшли й декотрі місцеві, з Живиниць, переважно ті, хто зустрічав ранки з дервенчанами, і все намагалися перевести на жарт, аби трішки розрядити атмосферу, але все дарма. Весільні гості всміхалися, як дівчатка, опускали очі після грубих жартів, а коли хтось із місцевих лаявся — дивилися на отця Ґрґу, дядька молодого, дебелого й рум’яного священика, що один зайняв два місця за столом — такий був завширшки. Його самого лайка не зачіпала, але їм наче сором перед ним, коли в його присутності лаються. Чортзна-що, думаю собі, чортзна-що, коли я до такого весілля мусив сім днів готуватися, то для нормальної гулянки доведеться тренуватися півроку.
Офіціанти повиносили горщики з ягнячою юшкою і налили всім по черзі. Місцеві вже приготувалися куштувати, коли бачать: дервенчани й не ворухнуться, жоден навіть ложки до рук не взяв. Тоді підвівся отець Ґрґа й розпочав молитву, згадав Ісуса й Марію, перелічив усіх католицьких святих, а щойно на мить замовкав, щоб дух перевести, люди всі як один хрестилися. Наче на мітингу на День молодості, дивишся, як двісті дервенчан одночасно підносять праву руку. Отець Ґрґа, без сорому казка, разів десять зупинявся дух перевести — то стільки разів вони й перехрестилися, аж поки і в наших рука не потягнулася за ними слідом. З одного боку, не хочеться виділятися на загальному тлі, з іншого — якесь таке приємне видовище, самому кортить спробувати. Так само, як коли гурт затягне тебе в танок — одразу літатимеш, хоч би обидві ноги мав дерев’яні. Правду кажу, бо нащо мені брехати тепер, — якби він іще трохи затягнув ту свою молитву, я найперший серед мусульман почав би хреститися, а якщо бодай двічі в мечеті був — тут мене бери й ріж! Але коли наші під час намазу кланяються, то бачиш, що кожен кланяється за себе, жодного порядку в тому нема, тому й не затягує. А в католиків, брате, чіткий порядок. Усі водночас! Принаймні в тих, що з Дервенти, воно так.
Що ж, покінчивши зі звичаями релігійними, священик продовжив з народними. Спершу подякував господарям, потім сказав, буцім йому приємно, що Андриїця з товариством приїздить у цей заклад у Живиницях, бо це заклад добрих людей, якщо досі жоден із хлопців не повернувся з ножем у спині.
— А не дивно було б, зважаючи на їхню поведінку! — тут він підняв голос і всіх їх по черзі огледів, із Андриїці починаючи.
Видно, що отець Ґрґа глибоко в курсі усіх справ, нічого не скажеш. І щойно я був подумав, що він закінчив, той заходився повчати, мовляв, рідний брат не може зрозуміти людину так добре, як сусід, особливо якщо іншої віри. Сусід знає, коли ти недобре чиниш, але завжди йому на думці, як би тебе не образити, як би не подивитися косо, бо завжди гадає: а чи справді погане те, що робить цей чоловік, чи це я просто перебільшую, бо сповідую іншу віру? А потім думає ще й про те, що це твоя віра навчає тебе бути таким дурнем. І тому терпить тебе, як рідного брата не терпів би. І тому з ним найлегше побрататися чи принаймні подружитися. Добре й те, що наш люд небагато знає про віру одне одного, бо тоді знав би, що в кожній зі священних книг більш-менш однакові істини і що жодна віра не допускає дурощів. Люди були б менш терплячими, якби це знали, підсумував отець, і ми всі похапалися за ложки, але він повів далі. Тепер уже про те, як з’явилися Живиниці й що у Живиницях діялося триста років тому.