— Зупинися, Ґрґо, заради Бога, в нас юшка охолола! — крикнула літня жінка з іншого краю столу, люди засміялися, засміявся й священик, мовив:
— А я саме гадав, скільки ще ви зможете мене терпіти.
З’їли ми юшку, принесли нам ягнят на рожні, то й з ними покінчили, але зразу по тому принесли перекуску, трохи пирогів із сиром та зеленню, щоб було чим вино заїсти, і ще трохи травницького сиру й смаженини…
Люди їдять, про музику ніхто не питає. Я раз у раз позираю на ґазду, а він мені руками знаки подає: не спіши, не спіши, Сейо. Добре, кажу, мені не горить, але щось таке враження, що зрештою цей народ розляжеться по леваді, аби перетравити усе з’їдене. Дивлюся на Андриїцю — він теж не зважає, тільки знай молоду хапає за руки, а коли відпускає — вона хапає його. Видно, що пітніє рука в руці, приємний страх їх охоплює перед тим, що далі настане: чи створені вони одне для одного і чи буде так само добре й завтра, коли все це закінчиться? Одна справа зустрічатися й милуватися, красуватися перед усіма на весіллі, квітчатися ружами й розмарином, і геть інша — жити. Більшість молодят це усвідомлює, поки ще весілля триває, а я це завжди знав, тому й оженився лише під старість. А чи розумніший я через це? Та, мабуть, ні! Розум ніколи не був моєю сильною стороною.
Того дня я особливо з розумом не дружив.
Невдовзі подали й торти. А щоб нікому не забракло, ґаздиня напекла ще й десять тарелів баклави. Отець Ґрґа мовив:
— Мені не можна, лікар заборонив, у мене в крові стільки цукру, що я солодший за цей торт!
Але видно було, що мучиться, бідолаха. Все дивився, як люди довкола їдять, по вуха кремом повимащувалися, а він не знає, куди й дітися. А коли ґаздиня просто перед ним поставила тацю з баклавою, він ухопив одну пальцями:
— Якщо вже гинути, то краще від турецької руки!
Цілу закинув у рота — і за секунду розтанув чоловік. Хіба що сльози від щастя не линули.
— Ґрґо, та ти ж осліпнеш, лікарі тобі ноги повідрізають, Бог тебе в пекло запроторить, бідна ж я з тобою! — знову крикнула та жінка й перехрестилася.
Тут я зрозумів, що це або сестра його, або, може, мати. Тільки найближча рідня може так тобі кайф наламати.
Потім винесли ракію, почалися тости, всі по черзі Андриїні брати й дядьки, а тоді батько, брати, вуйки і стрийки молодої. Виходило, що всі дервенчани — родичі одні одним. Один Бог знає, скільки ще їх лишилося у Дервенті чи в Німеччині на заробітках. Що ж, за такої кількості рідні не дивно, що вони так легко виймають ножі й бавляться з життям. Тут я й згадав про свого ножа, театрального. Може, весілля й не найкраща нагода, щоб загнати страх Андриїці в кості, але я гадав — то для його добра. Або ж просто кажу так. А правда в тому, брате, що я хотів побачити всеохопний страх того єдиного чоловіка, про якого думав, що боїться він менше за мене. Я хотів би побачити й почути, як ламається й падає сила, більша від моєї.
— Та де ж музика, матір вашу стару за ногу, частіше в нас у Плеханському монастирі почуєш акордеон, ніж на цьому весіллі! — озвався отець Ґрґа, наче думки мої почув.
Так почалося справжнє весілля.
Шість годин я співав без перерви, і жодної пісні ми не повторили. Хтось запитав: «Чи не втомилися музиканти?». Я відказав: «Ні, ми гратимемо, поки першому з нас пальці не закривавляться!». Люди були раді це почути, а як не зрадіти, коли за цей час випили більше ракії, ніж культурному товариству знадобилося б вина, щоб опинитися під столом. Але дервенчанам хоч би що, та й нашим теж: надивилися на кращих за себе й заходилися випробовувати межі людських можливостей. А репертуар ми склали якраз на загальне блаженство: добірка далматинських пісень, добірка сербських, цикл боснійських, каравану братерства і єдності було до нас не дорівнятися. Часом я вставляв і сороміцьку якусь пісню, але в міру: дервенчани дуже чутливі до сороміцького фольклору, недобре було б, якби остаточно подуріли й почали столи перекидати. Вони й так уже стрибали, падали зі стільців, цілувалися й підносили тости над усяку міру. Тільки Андриїця й молода спокійно сиділи й пітними долонями скріплювали те, що не вдалося скріпити у церкві та у РАЦСі.
Але ніхто не розмахував ножем, ніхто навіть хустинки з кишені не витягнув і не маяв нею над головою, щоб видно було, — чим би махалося, якби була звичайна гулянка, а не весілля. Якби ж мені стало розуму залишити Андриїцю на якийсь інший раз. Ні, ракії я й не лизнув, був тверезий як ніколи, але сила не дозволяла мені відчути міру.