Коло третьої у скрипаля Шандора луснули пухирі на пальцях і потекла кров.
— Фертик! — крикнув отець Ґрґа.
— Е ні, не фертик! — крикнув я у відповідь. — Зараз буде остання пісня!
Оркестр заграв «Джулзулейху», я хотів улаштувати фурор, щось таке, що довго пам’ятатимуть і переповідатимуть. Та чи то музики погано грали, чи в моєму голосі не було сили після шести годин співів, чи «Джулзулейха» не була вдалою піснею для дервенчан — тільки стався пшик.
— Та що з вами таке, люди? — акордеоніст перестав грати, а я вдавав, що розлючений.
— Що, не до смаку вам «Джулзулейха»?
Ті, хто мене почув, тієї ж миті замовкли. На тих, які були надто п’яні, щоб почути, все одно більше не варто було зважати. Андриїця відпустив руку нареченої:
— Сейо, друже, що на тебе раптом найшло?
— Ось що найшло! — я витягнув ніж з акордеонного футляра, підбіг і вдарив Андриїцю просто посеред грудей.
Я не бачив, чи він злякався. Нічого не бачив. Наступні три дні мої очі були порожні, навіть якби мені їх відкрив хтось інший. Я не бачив і того, що інші люди бачили, коли помирали. І про що розповідали, коли поверталися. А я за ті три дні, кажуть, умирав п’ять разів. Коли помер уп’яте, мене вже були накрили простирадлом з головою, та один молодий лікар, Фуад Халілович звався, ніколи не забуду його імені, не віддав мене. Він оживив мене ще раз. Якби я вмер ушосте, навіть він би не зміг. Але я не вмер. І дякую доброму Богові за те, що не вмер, але не через себе, а через людей, які б утричі довше в тюрмі просиділи, якби й шосте життя в мене відібрали.
Коли зрозуміли, що з Андриїцею нічого не сталося, що лезо мого ножа сховалося всередину держака і що все це був жарт, я вже лежав у калюжі крові. Вони розумно вчинили, що не чекали міліцію, а запхали мене в авто й відвезли до лікарні в Тузлу. Кажуть, що отець Ґрґа тримав мою голову на колінах і пильнував моє життя, щоб не втекло, і припильнував його, бачить Бог, як ніхто не зміг би, а четверо дервенчан загриміло до в’язниці. Трьох згодом засудили, одного звільнили. Потім із в’язниці вони переказували прохання пробачити їх. Що я міг вдіяти? Хіба що попросити, щоб вони теж мені пробачили. Так усе й було.
Поки я лежав у Тузлі, а тоді й в Белграді, де мені латали шлунок і кишки, щоб я знову міг вивантажувати відходи через той отвір, через який і годиться, я міг спокійно поміркувати про свою силу. Про що б я іще думав, якщо не про неї. Але не весілля було в мене на думці, а якісь інші речі, неважливі, які я вже й позабував був. Мене мучило, що такого собі Хусрефа, на два роки за мене старшого, вдарив на очах у його дівчини. За що я його вдарив? За те, що він мав дівчину, а я ні. Мені було п’ятнадцять років, я був сповнений сили і дитячої гіркоти і вирішив, що не можу зробити для Хусрефа нічого гіршого, ніж ударити його в неї на очах. Відповісти мені не зможе, бо я сильніший. Але мусить відповісти, бо нащо йому таке життя, якщо не зможе відповісти мені в неї на очах. Хусреф не дав мені здачі. Ех, безсонних ночей у лікарні було в мене значно більше через Хусрефа, ніж через кишки. А коли кишки в тебе болять, цей біль гірший від усякого іншого болю. Бач, а досі я не згадував, що заподіяв Хусрефу, не згадував щонайменше двадцять років…
То була одна з речей, про які я думав, а були ж і важчі, та не хочу більше про це говорити. Гадаю, я не настільки завинив, щоб про все мусив говорити, однак і не все переболіти зумів. Що до мене в ті лікарняні дні й місяці повернулося, те моєю мукою лишилося донині. Але всі ті історії вели до однієї головної, до тієї, якій опиралося тіло, бо не змогло б її стерпіти. Тільки коли я трохи вигарбався і мене вже могли латати, приладнуючи запчастини, прийшов до мене у сни Алаґа Ідрізович. Спершу в сни, а тоді й у реальність. Снилося мені, як він приходить у лікарню, в білому костюмі й з хусткою на шиї, під пахвою несе пакет помаранчів. Обіймає мене, цілує, щасливий, що я живий, але ніяк не може заговорити як слід. Постійно шепоче, ніби боїться мене розбудити. Я спитав його уві сні: «Алаґо, що з тобою?» — «Нічого, Сейо, зі мною нічого, але ти в мене страшенно хворий, от я й хвилююся». Не хотів сказати, що з ним.
Потім я прокинувся й думав: та що ж це таке з Алаґою, Боже мій! Мертвий, а так добре тримається, і все ж не говорить. Або з ним недобре, або щось не так із моїм сном. Того ніколи не дізнаєшся. Наступної ночі знову все те саме. Снився він мені, мабуть, цілий місяць, аж поки врешті-решт не сказав мені: «За що ж, друже Сейо, ти зі мною так учинив, навіщо заспівав “Джулзулейху”, дитино моя, тепер ось я більше не можу ні співати, ні говорити!». Прошепотів це Алаґа в моєму сні, і ринули йому сльози з очей. Плаче Алаґа, а мені померти хочеться. Не так, як він, а щоб померти там, де мене більше навіть у снах не буде. Під пахвою в нього пакет помаранчів, а я про свої помаранчі для нього й забув. І ті помаранчі, бач, не відпускають мене.