Земля не мовчить. Земля — це стара бабця, в якої болять кості. Уві сні вона ворушиться й стогне, скриплять її кістки і хрускотять суглоби. Це я дізнався, відколи лежу тут і думаю, як здивується кожне живе створіння, коли одного разу стане мертвим. Земля не мовчить, але я ніколи не міг її почути, бо людське тіло теж не мовчить.
Ми тільки думаємо, ніби не чуємо стугону своїх сердець, але коли серця зупиняються, тоді чуєш, що той звук був гучніший від грому. Коли серце зупиняється, ти чуєш Землю, і тебе охоплює неспокій. Що, як і вона жива? Що, як Аллаг створив Землю живою, тоді кожен важкий крок — це гріх? Може, в цьому причина, що по мене так довго не приходять?
Пам’ятаю, що я Салко, а якщо дощі мене всього рознесуть, мені залишиться саме ім’я. Його я віддам останнім, бо як же без імені перед Його престолом постану. Салко, що ступав по Землі важкою ходою, а Земля стогнала, бо в неї боліли кістки. Якщо Бог дасть Файкові ще одного сина, він замість мене зватиметься Салко. Так завжди звалися маляри й сантехніки, але ніколи — гафізи й аліми. Я не був ні маляром, ні алімом, а тепер я просто ніщо, яке чекає, коли по нього прийдуть ангели.
Змилуйся, добрий Боже, дозволь, щоб Земля тоді була жива, бо якщо й вона замовкне, Салко замовкне разом із нею.
А мене заклято на мовчання. Якби й ні, не знаю, як би я про це розповіла, навряд чи мої свідчення врахували б перед народом і народним судом. На мовчання мене закляли двоє братів: один був п’яницею, а інший ні. Той, що був п’яницею, мав хорошу й багату долю. Його кохала вродлива молода дівчина і взяла його за мужа, як беруть дорогу й безцінну річ. Народила йому чотирьох синів — із любові, а не у сподіванні, що так він покине пити.
Другий брат, той, що п’яницею не був, народився на світ невчасно. Батько й мати саме розтринькали свою любов, і син прийшов до них, ніби телеграма на адресу покійника чи трояндова насінина на крижану брилу. Тому вони й не подарували його обличчю краси. Ніхто не захоплювався його першими словами. Батьки не бачили, як він росте. Той другий брат дихав, але для людей його не існувало.
Та не про це мене закляли мовчати. Якби я оце зараз сказала, воно вже ні для кого не мало б жодного значення.
Мене закляли мовчати про те, що сталось одного дня в батьківській оселі двох братів. Матері не було вдома, коли прийшов п’яний брат. Не було й другого брата, бо він у підвалі, в своєму храмі з поганого боснійського вугілля, молився Богові перед заходом сонця. Вдома був лише батько.
П’яний син вимагав грошей, а батько, як завжди, сказав: «На пійло немає!».
У п’яного сина заплітався язик, він знову просив, батько знав, що це триватиме якийсь час, і тільки повторював свої слова. Але воно тривало задовго, батько хотів було вийти з кімнати, легенько відштовхнув сина — але син був такий п’яний, що впав. Коли ж упав, у нього в голові проясніло, і якраз настільки, щоб збагнути, чому він упав. Бо його відштовхнули, як мертву й непотрібну річ. Якби так не було, думав він, батько принаймні подивився б на нього.
П’яний син пішов на балкон і взяв сокиру. Батько сидів до нього спиною і намагався просилити нитку в голку, щоб пришити ґудзика до сорочки. Замахуючись сокирою вперше, син думав, що це не набагато гірше, ніж бути відштовхнутим. Зрозумів, що це таки значно гірше, коли в батька тріснув череп і коли той заскавулів, ніби пес, якого збила машина. Після того п’яний син рубав і рубав сокирою, щоб переконати себе й батька в тому, про що думав перед цим: це не гірше, ніж бути відштовхнутим.
Так їх і застав отой другий брат, що у своєму храмі з поганого боснійського вугілля молився Богу. Задовго тривала його молитва.
— Я вбив його, — плакав брат, що вже й не був тяжко п’яний.
— За що? — питав його другий брат.
— Не знаю.
— Як не знаєш? — він обійняв його, і так вони стояли якийсь час, а я питала себе, що ж може статися далі.
— У тебе четверо синів, — сказав той брат, який не мав нічого. — У тебе дружина.
— Ти зможеш мені пробачити? — питав брат, що вже анітрохи не був п’яний.
— Це ти мені пробачиш, — сказав брат, який не мав нічого, взяв сокиру до рук і ударив по тому місцю, де мала б лежати мертва батькова голова, якби від голови ще щось лишилося.
Я була тоді єдиним свідком і єдиним свідком лишаюся дотепер, поки він чекає на Требевичі, що по нього прийдуть.
Коли на суді його спитали, за що він убив батька, якого не вбивав, брат, що народився на світ невчасно, відповів:
— Не знаю.
Асаґ
Не пам’ятаю, коли це було. Дивно, що взагалі щось пам’ятаю у свої роки. Тому більше не питай мене: коли, коли, коли… Звідки я знаю коли! І чому тобі так важливо, коли це було? Головне, що було. Може, навіть і не те головне. Головне, що це добра історія, яку розповідають, скільки себе пам’ятаю, — а це, Богу дякувати, вже дев’яностий рік. Можливо, розповідали її й раніше, але того не знаю і не брехатиму, коли вже не знаю. Тобто можу і збрехати — мені не вперше й не всоте: здається, в житті я брехав частіше, ніж правду казав, але нащо тобі мене слухати, якщо наперед знатимеш, що десь набрешу?