Та даремні були молитви і злих, і добрих. Алія закохався у ту єдину, що навіть не глянула на нього, єдину, чий батько спокійно спав щоночі, в єдину, в яку не можна було закохуватися. Красуні Марі тоді ще й одинадцяти не виповнилося, і вона не вміла зауважувати змін у чоловічих поглядах. Роздивлялася ґазію на коні так, як ведмідь роздивляється захід сонця. Бачила красу, та не усвідомлювала її сенсу. І їй навіть на думку не спадало, що ця краса може їй належати. Наступної весни Алія знову сім разів проїхав центром Біхача. Знову місто сяяло, знову не могли спати батьки. Але цього разу не спали тільки лихі. Добрі знали, що Алія не закохався ні в кого з їхніх доньок, і легко змирилися з цим. Добра людина ніколи не побиватиметься над згаяною можливістю. Щастя не треба прикликати, йому треба віддатися. Як тихій ріці без порогів. Ті, що прикликали щастя, завжди здобували біду замість нього. Потопали, як Бог свят, а всі тільки приказували: як же так, як можна було втопитися в такій ріці, тим паче найкращим плавцям. Так воно було в ті часи, та й донині нічого не змінилося.
Сім років поспіль Алі-паша щовесни приїздив у Біхач і сім днів поспіль проїжджав містом верхи. Тим часом міські дівчата виходили заміж, підростали нові, а любовний туск усе прибував, як прибуває море, коли в нього починає впадати нова велика ріка. Неможливо це, бо не може так статися, щоб на світі з’явилася ріка, якої не було. У природи свій чіткий порядок, а от серед людей порядку нема. Ти зараз думаєш, що людський безлад — це злість, різанина й війна? Де там! Усе це існує і поміж скель, і серед каміння. Всяке зло — частина природного порядку. Єдиний справжній безлад — у коханні. Алі-паша ж, як ти вже знаєш добрих півгодини, смертельно закохався у красуню Мару. У десятирічну дитину. От і навідував її сім весен поспіль, а вже на п’яту весну Мара й сама закохалась у нього.
Вони стояли навпроти й дивились одне на одного. Годинами. І ніколи не доторкалися, ніколи жодного слова не промовили. Йому не було що сказати їй, та й вона не знала, що йому казати. Він був османський беґ, а вона чужинка, та ще й християнка. Та якби й не це — що в ті часи двоє закоханих могли казати одне одному? Слова прийшли значно пізніше, з багатством і комфортом. Раніше люди тільки мовчали й дивилися. Нескінченно довго.
Звісно, врешті-решт їх викрили, і містом розлетілася чутка, що Алі-паша спав із розуму й задивився на красуню-дубровчанку.
Та не було ненависті, якою містяни зазвичай відповідали на зраджені колективні прагнення й надії, — у людей наче камінь із серця впав. Добрі батьки були просто добрими, тож нічия любов не могла їх роздратувати, а лихим полегшало, бо Алія закохався не в сусідську дитину, не в конкурентку тобто, а в доньку Шимуна Іветича, що ніяк не міг стояти їм на перешкоді — бо, хай і ділив з ними те саме місто і тим самим повітрям дихав, та аж ніяк не був людиною з їхнього світу.
Звісно, і до Шимуна у свій час дійшла чутка про те, що Мара і Алі-паша цілими днями дивляться одне на одного. Він думав, що люди брешуть і обмовляють від нічого робити. Обмови не мають сенсу, якщо вони не є геть безглуздими. Мару ні про що не розпитував, дружині Вінці теж нічого не казав. Якщо йому зрідка й спадало на думку, що в людських балачках могла бути дещиця правди, Шимун знав, що ні від розпитувань, ні від нотацій у таких справах немає великої користі. Буде так, як має бути, тож і тут людина нічого не змінить.
На восьму весну Алі-паша проїхав містом один тільки раз. Та й то лише тому, що мусив дістатись обійстя Шимуна Іветича. Той відчинив йому ворота, впустив його в дім, а величний кінь чотири години спокійно стояв посеред подвір’я і звисока поглядав на людей, що визирали з кожного кутка, гуртувались і зацікавлено перешіптувалися: про що там розмовляють у Шимуновому домі? Вже й вечір спадав, коли Алі-паша нарешті вийшов у двір. Вперше люди побачили його похмурим, він ні на кого не глянув, ні з ким не привітався, лише скочив на свого коня і поїхав геть із Біхача.
Шимун Іветич не віддав Алії своєї доньки. Проте й не відмовив йому. Сказав, щоб той сам запитав Мару, і якщо вона схоче — батько відпустить її з гідним посагом. «Як же я питатиму, коли ми досі ані словом не перемовилися?» — запитав Алі-паша. «Не знаю, — відповів Шимун, — але інакше не буде». Тож Алія пішов до покою красуні Мари, вони знову дивились одне на одного, а язика йому наче вузлом зав’язало.