І тоді вона нарешті заговорила: «Якщо заміж мене хочеш покликати — не піду. А якщо з іншою оженишся — отруюся». — «Чому?» — запитав він. «Бо так», — мовила вона. «Чому?» — перепитав ще раз. «Бо так», — відповіла знову.
І то було все. Якийсь час вони ще дивились одне на одного в тиші, а тоді Алі-паша пішов. Більше вони не бачилися, та завжди знали одне про одного. Як знали? Та ну тебе з твоїми питаннями! Прекрасно знали, як закохані знають одне про одного. Ось як знали. Можна сказати, що і Мара, і Алія ні про що в житті не знали так багато, як одне про одного. А якби лишилися разом, якби хоч раз обійнялися, значно менше знали б одне про одного в житті. Одних обіймів було би досить, щоб Мара здалася, зламалася і пішла за Алію. Хтозна, як би їй з Алією жилося, чи кохав би він її завжди так само, як без жодного дотику кохав. Ніколи не вгадаєш, на кого людина в шлюбі перетвориться. Одні стають кращими, ніж були, інші робляться найгіршими з найгірших. Тут немає жодних правил. Розтає в людині бажання, мов кубик льоду, що падає офіціантові з таці і дзенькає по підлозі тераси. Ще кілька секунд існує, а потім перетворюється на воду й на ніщо.
Але й він знав, що треба лише обійняти її — і все буде вирішено. Красуня Мара належатиме йому. Чому не зробив цього? Тому що був беґом у той час, коли це таки дещо означало. А може, й тому, що хотів мати Мару, тільки якщо віддасться йому отака. Отака, якою бачив її, коли звіддалік дивився. Це велика різниця: дивитися на щось іздаля і тримати це в руках. Усе, що тримаєш в руках, стає частиною тебе. Ні кращим, ні гіршим, але тим самим, чим є ти. А Мара для Алії була чимось більшим і значно важливішим, ніж сам він для себе.
Між ними двома було дещо більше за будь-яку з наших любовей. Те, про існування чого ми здавна знаємо, те, без чого маленькі життя не мали би особливого сенсу. Подібно до неба в нас над головою. Уяви, що неба немає і коли дивишся вгору — там лише провалля й нічого більше! Жити було б неможливо. Еге ж, Мара і Алія — як оте небо. Вона за нього піти не схотіла, але вбила б себе, якби він пішов за іншу. Та клятва була більша за життя. Тому так довго про неї й говорять, тому легенда про Алі-пашу й красуню Мару передається з покоління в покоління, і тому над нею пролито більше сліз, ніж над усіма боснійськими нещастями вкупі.
Так плачеш лише над тим, чого недостойний, що більше за тебе, але чого сподіваєшся, як невіруючі сподіваються осягнути Бога. Їхній Бог більший за Бога віруючих. Міцніша його сила і ясніший його престол. Тому Бог любить невіруючих. І тому тужливе прагнення більше за віру.
Є сотня дрібних приземлених причин, із яких красуня Мара могла відмовити Алі-паші. Добре знаю, що більшість із них уже спала тобі на думку, і ти ладен розпитувати мене про це. Та не треба, прошу! Бо за твої причини я й ламаного шеляга не дам. Вони ображають мене як людину. Ображають історію, з якої я створений. Всі люди створені з якихось історій. Більшість — із героїчних. Тому більшість і зла. Моя історія й історія моїх людей — не героїчна, хоч Алі-паша був героєм, а красуня Мара була ще героїчніша від нього. Але їхня відвага була не з цього світу. Так само і я вже більше не з цього світу. Якби був звідси, давно збожеволів би від усього, що знаю, і всього, що зі мною сталося за ці дев’яносто років.
Тобі цікаво, чому Шимун Іветич не хотів дати Алі-паші руку своєї доньки? Ось тепер би ти кружним шляхом дійшов до того, щоб я визнав сотню твоїх дрібних приземлених причин. Ти б мав і сам зрозуміти з історії, чому він не міг цього зробити. Якщо не зрозумів, тут не винні ні я, ні моя історія. Всі, хто її знають, розуміють мотиви Шимуна, але ніхто не буде їх тобі пояснювати. Бо це та частина історії, що має сенс, доки її не поясниш. Якщо ж поясниш — чари зникають. І я б тобі теж міг сказати зараз: «Якщо мене до шлюбу кличеш — не піду за тебе, як сам оженишся — отруюся». Ось тепер і думай, що я тобі хотів цим сказати.
Коли отак розглядаю своє життя, в ретроспективі, бо тільки в ретроспективі й можливо життя розглядати, повсякчас мені здається, що я був би щасливіший, якби вчинив так, як і красуня Мара. Принаймні про мене розповідали б і тоді, коли вже не буде мене на світі. І нічого не втратив би, жодної радості. Якщо й траплялася мені радість, то завжди закінчувалася сумно. Ми мертві, брате, мертвіші й бути не можемо.
Я теж ніколи не одружувався; тому, може, ця історія зачіпає мене більше за будь-кого іншого. Був би на двадцять років молодший, не став би ці речі пов’язувати. Або не зізнався б тобі, що пов’язую. Побоявся б. А тепер я вже застарий для всіх страхів. Особливо для страхів, що стосуються мене й моєї репутації. Спитаєш, якої репутації? Е, того я тобі теж не скажу! Але не тому, що боюся зіпсувати історію, а тому, що це знання тобі не потрібне. Тепер уже нікому, навіть мені самому, не важливо, чому я ніколи не одружився. Скажу тільки, що мотиви мої не такі величні, як у Мари. Вони значно дрібніші, і нема в них жодної моєї заслуги. Просто я такий вродився. Чи таким життя зробило. Щодо цього є різні теорії. Щодо чого? Та щодо того, чоловіче Божий. Коли б ти краще слухав і менше питав, може, збагнув би, про що я говорю.