Казала, що як виповнилося їй п’ятнадцять, вона була найліпшою дівчиною в своєму селі, та й у сусідніх трьох не було вродливішої. На горі Бєлашниці, доки око сягає, у родинах Брутусів, Хорватів і Крджалій не було жодної такої. Серце мліло за Рейханою в кожного, хто її бачив, чоловіки мчали додому — робити синів, яким би вона нареченою стала. Пропадала картопля в буртах, здихали корови у стайнях, вовки пробиралися в овечі загони, але чоловікам було байдуже. Тривала довга ніч Рейханиної краси, і того року на Бєлашниці було зачато хлопчиків більше, ніж до і після того.
Та позаяк краса й розважливість не ходять разом, а дівчина в такому віці не знає спокою, Рейхана була просто нестримною. Втікала з дому, спала в снігу, грілася у ведмежих барлогах, запускала пальці у звірине хутро і порпалась у ведмежих снах. Казала, буцімто дізналася, що сниться кожному ведмедеві на горі Бєлашниці, і що ведмеді бувають різні, як і люди. Одні вві сні відпочивають, а інші вилазять, щойно потепліє, втомленіші, ніж були до сну. А коли була не з ведмедями — гасала околицею разом із зайцями або дерлася на найвищі скелі, щоб удалині побачити Стамбул. Гадала, що з тієї висоти можна роздивитися найдальшу далеч, і мріяла, що молодий муедзин з найвищого стамбульського мінарету подивиться в напрямку Бєлашниці, помітить її і закохається. Або сини султанські з найвищих веж поглянуть на ту красу, приїдуть і заберуть її. Таким бідолашна Рейхана уявляла собі майбутнє.
Отак вона дерлась одного разу по скелях і саме хотіла з однієї перебратись на іншу, взялася рукою за камінь, коли це щось ухопило її за мізинця. Як ухопило, так і відгризло його. Побачила вона, як струмує кров, подумала, що ні принци, ні молоді муедзини вже не схочуть її такої, і зродився у ній великий гнів. Отой, коли людська душа стискається в найменшу зернину, у спалах сонця, гостріший від шаблі.
Вона подивилася, хто це зробив, і побачила сокола з трьома соколятами. Соколиці не було. І як глянула на них — так і запалало гніздо. Даремно сокіл кружляв над своїми дітьми. Не було їм спасіння. Вони згоріли в найбільшій тузі, в отій, коли діти вмирають, гадаючи, що всемогутні батьки не хочуть їм допомогти. Між Ісусом на хресті й соколятами, чи й найменшою мурашкою, яка знає, хто її батько, а хто мати, немає ніякої різниці. Ти залишаєшся дитиною, поки не збагнеш, що твій батько безсилий. Коли переживеш це чи збагнеш — сам стаєш батьком комусь чи чомусь.
Як Рейхана збагнула, що сокіл прокляв її, — сама не знає, але збагнула це одразу ж. Вона повернулася додому і ніколи більше не швендяла по Бєлашниці, палець загоївся, і майже не видно було, що його нема, але від того дня вона почала втрачати красу. Спершу погладшала, груди в неї виросли, ніби постійно народжувала, стегна стали широкими, а голос — грубим. Ніс зробився як велика картоплина, вуха — як у чоловіка, все тіло волоссям поросло, а насамкінець почала рости ще й борода. Смерділа вона, як сучка в тічці, лилося з неї на всі боки, і вже навіть найрідніїпі родичі тікали від неї.
Як той, хто через усі гори ніс на плечах жертовного барана і по трьох днях шляху кинув його господареві під ноги, так пітніла й смерділа нещасна Рейхана.
А тоді, після всього, що з нею трапилося, після того, як стало ясно, що заміж її не візьме навіть найгірший злидень, сокіл уперше прилетів до її будинку. Тоді й почалася розмова, яка триває ось уже три роки, у якій вона не навчилася пташиної мови, але вивчила пташині прокльони, лайки й лихі побажання.
Так вона й прийшла в Крешевський монастир, щоб ми звільнили її від прокляття, а сокола вмовили пробачити їй.
“Важке завдання, — відказав я їй, — важке навіть для великого Бога, якщо не віриш, що тваринний світ живе за тими ж законами й правилами, що й світ людський”. — “Вірю і в це”, — мовила вона. Я ж нічого, мовчав і думав, що не моя то справа — визначати, чи вірить хтось, мені годиться чинити так, ніби вірять усі, а Рейхана швидко зможе свою віру зміряти, бо ні Бога, ні його відчайдушних дітей — тих, що літають, як і тих, що тільки ходять, — неможливо обдурити в їхньому горі.
Сокіл залишився підмінити мене в монастирі, пообіцяв, що все буде достоту так, наче я на місці, — мої брати й не помітять різниці, а я нехай вчиню, як годиться по справедливості. І якщо є на світі справедливість, а жінка справді щиро вірить, він їй пробачить.
Так ми з Рейханою вирушили на Бєлашницю. Я звелів, щоб відвела мене на ту саму скелю, де вона поглядом підпалила гніздо сокола. Якщо не пам’ятає, хай спробує пригадати, перш ніж ми прийдемо, бо жодної користі не буде, якщо вона мене до іншої скелі приведе. Вона відповіла, що знає і не треба багато думати, бо ту скелю вона ніколи б не сплутала з жодною іншою. Та й як би забула місце, де соколу горя завдала. Такі речі, навіть якщо не врізаються в пам’ять, запам’ятовуються душею. Небагато є на землі людей, які б, кривду вчинивши, забули де, кому і як. Бог так влаштував, щоб це не забувалося.