Два дні знадобилося нам, щоб дійти до тієї скелі, і ще один — щоб на неї видертися. На сірому камені не лишилося і сліду, що колись тут було гніздо. Я спитав, чи знає вона, з чого і як це гніздо було зроблене. Знає, сказала, бачила сотню таких. “То й добре, — кажу, — походи собі довкола, пошукай гілочок, замішуй багно зі своєю слиною, а як забракне слини, то згодиться й піт із-під пахви. Тут я тобі допомогти не зможу, бо гніздо мусить пахнути тобою і кожна гілочка має бути твоєю рукою принесена”.
Поки я викурив дві люльки тютюну, гніздо вже було готове. Ми спустилися швидше, ніж піднялися, вона пішла у свій бік, у своє село, а я — ось, перед вами стою, брати-монахи. Самі розсудіть, що і як, чи повірите, що я вас від великої біди визволив і добру справу зробив, чи подумаєте, що я схибнувся. Чого мені не смієте вголос сказати, ні позаочі колись про це шепотітися, — що я згрішив і впав у блуд. Бо про це я вам уже збрехав, а ви мені не повірили, хоча мені було б миліше, якби вважали мене грішником, а не дурнем».
Коли брат Яків Дурмо завершив свою сповідь, усі погляди звернулися до брата Серафіна. Мовляв, зараз він повинен вирішити, до того, як увечері з подорожі повернеться настоятель. А той мовчав: назбиралося в ньому муки на десять життів наперед, і не знав, що гірше. Чи те, що почув щойно, чи те, чого від нього очікують, чи те, що тільки може статися, коли настоятель повернеться.
«Де те пташисько? Приведіть мені пташиська!» — крикнув він, і братія розбіглася монастирем, шукаючи сокола. Тільки брат Яків лишився сидіти. Усміхався сумно й дивився братові Серафіну прямо в очі. «Немає сокола, він додому пішов. Тепер уже має де тужити».
Сказавши це, брат Яків розридався. Затулив лице долонями, а долоні в нього — як ті найбільші лопати, що їх жорстокі ґазди дають слугам, яким платять найменше. Перед Богом вони чисті: окраєць хліба за сто повних лопат, наче Бог нічого не розуміє і не має очей, аби побачити, що в кожній такій лопаті поміститься щонайменше десять нормальних, людських. Отож саме такі долоні у брата Якова Дурма. Сльози стікали лініями на долонях, прокладали русла, штовхаючи перед собою пил та бруд. Якби на долоні випадково опинилася якась мурашка — втопилася б у чернечих сльозах.
Братія не знайшла птаха, який донедавна ще був тут, а брат Серафін раптово наче забув, що мав на думці, про що говорилося і щодо чого треба винести присуд. Сказав, що настоятеля треба зустріти в чистому і прибраному монастирі, аби не вийшло так, що той залишив ченців, а знайшов свиней, такого брат Серафін не дозволить, бо це його репутація, — і розігнав братію замітати й підлоги шкребти.
«У тебе щось у голові зіпсувалося. Чи в душі. Чи на півдорозі. Але щось точно зіпсувалося. Тому ти підеш у свою келію і наразі відпочиватимеш. Коли настоятель запитає, підтвердиш мої слова. Вночі сон тобі не йде на очі, голоси чуєш там, де їх нема, втратив апетит. Ось як ти зробиш, і не дай Боже, щоб якось інакше вийшло».
Брат Яків Дурмо ліг у своїй келії і так пролежав наступні три місяці, аж поки ця історія не призабулася.
Настоятелю дещо розповіли, про дещо промовчали, але й від почутого в голові в нього почався феєрверк. Спершу йому здавалося, що скоєно якесь зло, яке чомусь — але чому? — намагаються приховати від нього. Ченці здавалися йому схожими на дітей, які розлили молоко, а матері збрехали, що випили. Врешті-решт він покликав брата Серафіна у свою келію і сказав йому: «Це твій єдиний шанс, зараз і ніколи більше! Ти зараз можеш розповісти мені, що то за птах з твого дозволу ходив на месу і ночував у монастирі. Чи цей птах — людина, якщо ви з ним так гречно спілкувалися, а якщо так — чому Ілія називає його птахом, адже хрещені душі мають імена, а не крила? І що Шишко мав на увазі, коли казав, що літав той птах по-панському, не торкаючись крильми стін? Скажи мені, чи, може, ви напилися якоїсь тирсівки, що вам усім на три дні розум відібрало, — навіщо ти наказував відчистити монастир? І від чого чистити? Яке паскудство хотів приховати від мене? Кого турки наслали на монастир? Чув, що була тут якась жінка. Чи це ви про ту птаху? І як це так, що тільки Яків трохи прихворів, а решта мелють дурниці і при тім удають, буцім здорові? Оце все ти мені зараз гарненько розтовкмач! А якщо не поясниш — не дай Боже, Серафіне, щоб я ще колись бодай слово про теє почув. Вдамо, що нічого не сталося, бо мене ти в дурні не пошиєш».