Брат Серафін тільки мовчав і час від часу зітхав. Щоразу, як хотів заговорити, думка його спотикалася об якесь божевілля — щось таке, чого не можна казати, не підготувавши наперед настоятеля, тоді він зітхав і починав думати, як можна було б його підготувати, але завжди доходив до ще одного божевілля, що могло супроводжуватися тільки ще одним зітханням. І нічого, крім сповненого зітхань мовчання.
Те мовчання пам’ятали, розповідаючи про нього наступних сто років, що минули, поки ця історія дійшла до мене, а я її потайки записав. Кажу «потайки», бо і в наші часи розповідалося її як чернечий жарт про самих себе. Чи жарт про давні часи, коли монахи могли подумати, що людська душа переселилася в сокола, і коли могло статися так, що сокіл, птах, якого в нас майже не лишилося, — а ті, що лишилися, тікають подалі від усього двоногого, — любесенько чимчикував коридорами францисканського монастиря. Я ж не міг історію про чудесне життя брата Якова Дурма, монаха, чийого імені не згадують, узяти за жарт, як не міг сміятися і з мовчання й зітхань брата Серафіна. Нехай за це мені буде пробачено брак почуття гумору.
І перейдімо нарешті до фіналу.
Про Рейхану більше ніколи нічого не чули, невідомо, чи сокіл пробачив їй, і чи залишив у спокої, і чи повернулася до неї краса. Про неї більше не говорилося не тільки перед настоятелем та братом Серафіном, монахи не згадували її, й розмовляючи між собою, хоч важко повірити, щоб бодай день минув без думок про хануму. Одні довіку питали себе, чи брат Яків пошив їх у дурні й вигадав усю цю історію, аби лиш приховати, де вештався кілька днів. Такі не припиняли перебирати, зіставляти і зважувати його слова і шукати в книгах пояснення незвичайних подій, що стались у ті дні. Інші не могли пробачити, що він їх, принаймні на день-два, заволік у свій тваринний світ і в оману впізнавання людської душі в пернатому створінні.
Сам же він, по місяцях покори, коли мусив удавати з себе божевільного при здоровому глузді й брехати, що вночі очей не зімкнув, хоч насправді спав не згірше за тих ведмедів із Бєлашниці, повернувся до лісу й розмаїтих лісових створінь. Знову йшов на світанку і повертався, коли вже давно споночіло, але про те, що бачив, кого зустрічав і з якими тваринами нині розмови вів, більше ніколи нікому не розповідав. Та й братія вже дуже його не розпитувала. Єдине, що зворушувало його і змушувало розговоритися — запитання брата Серафіна, чи не зустрічалась йому, бува, рись. Брат Яків Дурмо тоді заходжувався розповідати про кішку з його лісів, що жила тут іще до того, як понад міру розплодилися люди всіх трьох релігій, а тоді все менше й менше давала потомства, налякана людьми, хоч сама дужча й гнучкіша за них, і тепер уже майже зникає, і якщо монахи святого Франциска їй не допоможуть, невдовзі зникне зовсім.
Так говорив брат Яків про останню в житті річ, яку ще хотів обговорювати з людьми. Брат Серафін тільки слухав його, час від часу кивав, кінчиками пальців гладив шрам на шиї, залишений йому каранджолозом, і думав про те, яка слабка в ньому віра: навіть зараз він би радо посперечався про те, хто напав на нього тієї п’яної ночі — рись чи дух із мусульманських легенд. Брат Яків вірить в одне, решта ченців — у інше, а брат Серафін завжди на півдорозі. Він писатиме про них усіх у літописі, а іменем брата Якова годуватиме мишей, заливатиме його чорнилом і під’юджуватиме монастирського кота стерти його мокрими лапами. І наступний літописець чинитиме так само, поки брат Яків Дурмо не зникне з цього світу, закоханий у Рейханину красу, якої ніколи не бачив.
Алкатмер
Того року грім сім разів бив у мінарет нашої мечеті. З кожним разом люди все рідше носа з хати витикали, а слава про Алію Ферізовича все гіршала. Коли вперше вдарило — ціле містечко здригнулося, а сусідки з непокритими головами бігли під зливою й кричали: «Матінко рідна, вбило нам ходжу!». А що з нашого містечка до найближчого порядного міста три дні їзди, то біда буде, якщо нашого Альйо вбив грім — залишимося і без ходжі, і без муедзина, тим-то чоловіки й не дивувалися, коли їхні жінки, забувши про сором, повибігали з дворів.
Але сталося диво: з Альйо нічого не трапилося, хоч він і присягався всім живим і мертвим, що блискавку бачив за півметра від себе. Як так, то й так, добре, що ходжа наш живий і здоровий, — заспокоїлись люди й розійшлися у своїх справах.
І тижня не минуло, коли посеред ясного дня — якби хоч хмаринка з Фірдусової люльки заклубочилася! — проломилося небо і вдарила блискавка якраз тоді, коли наш Альйо на вершечку мінарету був. Із того дня ми прозвали мечеть Кіптягою, бо на вигляд була вона й справді наче з комина витягнута, а ходжу Алію Ферізовича діти прозвали «ходжа-яйце», бо в нього більше ніколи не виросло жодної волосини ні на голові, ні на руках, ні там, певне, де не видно.